Глава 3

За спиною стояв батьковий камердинер Тюбо. Старий окунь вирішив пересвідчитись як виконується наказ його володаря. Принаймні дві скрині з  одягом і всім необхідним на декілька днів,  стояли поруч. Я вже навіть встигла накинути на себе сукню та взути туфельки. Студенти, що проходили повз, зацікавлено споглядали картину: Її Величність Лірея де Ран, слуга й комендант гуртожитку. Ще на шиї виблискував артефакт. Намистинки набирались сонячного тепла й гріли шкіру, іноді змушуючи мене морщитись. Сьогодні все змішалось в академії Аталісу: й здоровий глузд, й ректор, й непроста вдача принцеси.

Комендант гуртожитку вчергове глянув на мене з ніг до голови, затримавшись на струнких ніжках. Вочевидь, в голові цього височезного й кремезного діда не вкладалось: русалки можуть не тільки плавати, а й ходити. Не всі звичайно, але за таку можливість ми платимо власними силами й болем.

— Лорд ректор наказував відіслати принцесу до його кабінету, — пробубнів старий моряк, — а речі заносьте, ваш охоронець вже все перевірив.

Я відчувала запах моря від цієї людини, та й сива коротка борода, трубка на поясі й татуювання у вигляді восьминога вже щось казали за себе. До мене він віднісся нейтрально, й оком не повів, коли Тюбо важко зітхнув й глянув на дві скрині.

— Піду до лорда де Данра, — поспішно мовила, - не варто змушувати його чекати. 

Шлях більш-менш запам’ятала, поки рискала тут в чоловічій подобі. Потрібно всього лиш зайти в академію, піднятись на другий поверх по гігантських й кручених сходах. Пройти вузеньким коридором до внутрішнього дворика, оповитим плющем, ще глянула у вікно, затримуючи погляд на скляних будиночках для рослин. Як там вони називаються? Теплиці? Оранжереї? Проміння сонця виблискували там настільки яскраво, що я думала: то вогонь горить.

У повітрі стояв терпкий запах вологої трави й магії, старих книг і студентських пригод. Стіни замку наче дихали могутніми чарами, що мені не під силу. Відчувала й енергію рун захисту, на диво, зав’язану на стихійних силах. Років з п’ятсот тому, після кровопролитної війни між стихійниками й звичними магами, наші предки вимушені були тікати. Залишилось мало тих, хто б вправлявся з надлишками енергії, природа вчинила бунт: смертельні урагани забирали людські життя, хвилі моря билися об скелі, бушуючи, топлячи всі кораблі, що тільки були на воді, пожежі випалювали поля з урожаями, а ліс вмирав. То були важкі часи для життя, то був результат помилки, за яку заплатили люди, що піддались жорстокій думці про викорінення не таких як вони. І виявилось: це вони не такі, це вони не зможуть жити без стихій і протистояти силам природи. Стихійники ж вижили, розбрелись по світу, пристосувались до умов своєї магії та середовища.

Я йшла, оминаючи сірі урагани на полотнах картин, потопи й пожежі. Споглядала портрети величних магів, немов  ставала частинкою  їх минулого й сумно зітхала. Жаліла, що все сталось саме так, те палке літо виявилось фатальним. Цікаво, чи особисто для мене ця пора року принесе хоч щось? Залишилось трішки більше як місяць до осені.

«Може то божевільний план, щоб затягнути мене в магічну академію? — майнула думка. — Тато з мамою знали, що то мені не цікаво… Та ні, радник справді в камінь перетворився через мої криві руки».

— Хто у нас тут? — почула за спиною.

Надто самовпевнений, щоб мені сподобатись, і знайомий…