Будяк

БУДЯК

Я виріс край дороги, біля старого паркану, де земля була тверда, сонце пекло немилосердно, а люди ходили повз, не звертаючи на мене жодної уваги.

Власне, увагу вони звертали. Але переважно тоді, коли чіплялися за мої колючки.

— От зараза! — вигукнув якось чоловік, який вирішив скоротити дорогу через узбіччя. — Де ти тут узявся?!

Виріс я тут, шановний. Не з неба ж упав. Хоча, судячи з вашої поведінки, вам би хотілося, щоб я ще й письмовий дозвіл на це отримав.

Чоловік обтрусив штани, кинув на мене сердитий погляд і пішов далі.

— Бур’ян нещасний! Понасівало вас тут!

Я хотів заперечити, що ніхто мене нікуди не носив, що я самостійно проріс, укорінився й виріс, але промовчав. По-перше, я не вмів говорити людською мовою. По-друге, навіть якби вмів, чоловік однаково не став би мене слухати. Люди взагалі дивовижні створіння: спочатку наступлять тобі на ногу, а потім ще й пояснять, що ти неправильно стояв.

Я був будяком. І цього, виявляється, вистачало, щоб уважати мене винним у всіх неприємностях на дорозі.

Одного дня повз мене проходила жінка з кошиком квітів. У кошику лежали троянди, ромашки й айстри. Жінка зупинилася, подивилася на мене й скривилася.

— Господи, яке страховисько! Ні тобі краси, ні запаху. Самі колючки!

Я навіть трохи образився.

Вибачте, пані, а ви давно на себе в дзеркало дивилися?

Втім, я не став цього говорити. У мене й без того була репутація колючого типу, а ще бракувало уславитися нахабою.

Жінка поправила квіти в кошику й пішла далі.

— От троянда — то квітка! А це таке, що й назви пристойної не має.

Будяк, шановна. Будяк! Назва в мене цілком пристойна. А от ваша манера розмовляти з незнайомцями потребує певного вдосконалення.

Але жінка вже не слухала.

Я часто думав: чому люди так люблять троянди? Що в них особливого? Ростуть у доглянутому саду, п’ють воду за розкладом, отримують добрива, а на зиму їх ще й укривають, наче вони не квіти, а члени королівської родини.

А я ріс сам.

Ніхто мене не поливав, не підв’язував, не обрізав зайвих пагонів. Ніхто не казав: «Який ти сьогодні гарний, мій маленький будячику!»

Та й не треба було. Я якось обходився без компліментів.

Щоправда, іноді хотілося, щоб хтось хоча б поцікавився, як у мене справи.

Але до мене зверталися переважно з претензіями.

— Чого ти розрісся?

— Чого колешся?

— Чого стирчиш посеред дороги?

Останнє запитання мене особливо веселило. Я стояв біля паркану, за метр від дороги, а люди примудрялися зачепити мене, навіть коли поруч було пів поля вільного простору.

Схоже, деяким людям потрібен не шлях без перешкод, а перешкода, на яку можна поскаржитися.

Літо видалося спекотним.

Трава пожовкла, ромашки похилили голови, а троянди за парканом почали в’янути.

Господиня саду бігала з лійкою, рятуючи своїх улюблениць.

— Тримайтеся, мої красунечки! Зараз я вас напою!

Вона поливала троянди, розпушувала землю, обривала сухі листочки. Потім сідала на лавку й милувалася результатом своєї праці.

— От що означає справжня краса!

Я мовчки дивився на цю ідилію.

Ага. Справжня краса. Особливо коли в неї є особистий водопровід.

Мені ж доводилося самотужки добувати воду з глибини. Коріння тягнулося дедалі далі, шукаючи вологу. Листя припадало пилом, стебло втрачало свіжість, але я тримався.

Не тому, що був якимось надзвичайним героєм. Просто ніхто не пояснив мені, що в таких умовах належить здатися.

Якось опівдні біля мого коріння зупинився худий пес. Він важко дихав, висолопивши язика, і довго шукав місце в затінку.

— Ну що, друже, — подумав я, — теж життя не цукор?

Пес ліг біля паркану, притулився до мене боком і заплющив очі.

За кілька хвилин він уже хропів.

Я був зворушений. Нарешті хтось оцінив мене за моїми справжніми перевагами: я не гарний, зате біля мене можна відпочити.

Щоправда, пес час від часу перевертався й зачіпав мене шерстю.

— Гей, обережніше! — хотів я сказати. — Я, звісно, не п’ятизірковий готель, але й не килимок для витирання лап!

Пес лише позіхнув.

Увечері він пішов, навіть не попрощавшись.

Ну що ж. Люди хоча б іноді кажуть «дякую». Від собак я й цього не дочекався.

Минуло ще кілька днів, і на моїй верхівці розпустилася квітка.

Фіолетова, кошлата, оточена колючим вінцем. Не троянда, звісно, але й не гірша за ті квіти, які люди вирощували в горщиках, фотографували й викладали в інтернет із підписами на кшталт «Моя маленька радість».

Я дивився на свою квітку й думав, що вона мені навіть подобається.

— А ти, виявляється, цвісти вмієш! — почув я голос.

Це був горобець. Він сидів на паркані й розглядав мене з таким здивуванням, ніби щойно побачив, як старий трактор виконав балетне па.

А ти, друже, виявляється, говорити вмієш. І що тепер? Видаватимемо одне одному грамоти?

Горобець нахилив голову.

— Не ображайся. Я просто здивувався.

Я не ображався. Принаймні на горобця. Він хоча б не називав мене страховиськом.

Невдовзі на квітку прилетіли бджоли.

— О, будяк розцвів! — ніби сказала одна з них.

— І що? — відповіла інша. — Мед збирати треба, а не пліткувати.

Вони заходилися працювати.

Ось так. Жодних оцінок моєї зовнішності, жодних лекцій про користь і шкоду. Прилетіли, побачили квітку, взялися до справи.

Я раптом зрозумів, що світ значно більший за ту вузеньку дорогу, якою щодня ходили люди. Для одних я був бур’яном, для інших — джерелом поживи, для третього — затінком у спеку.

А для себе самого я був просто будяком.

І цього, виявляється, цілком достатньо.

Одного ранку знову з’явився чоловік із косою.

Побачивши мене, він зупинився.

— О! Та ти ще й зацвів!

А ви, шановний, ще й помічаєте очевидне. Прогрес!

Чоловік підійшов ближче, розглянув квітку й почухав потилицю.

— А я думав, що ти зовсім нікчемний.

Він замахнувся косою, але саме тієї миті над моєю квіткою загуділа бджола.



#676 в Сучасна проза

У тексті є: есеї

Відредаговано: 28.10.2026

Додати до бібліотеки


Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше