14. Стовп

Біляна звикала жити без нього, але їй це не подобалося. Сонце геть не здавалося яскравим, господарювання не тішило. Не тішило навіть попри те, що вуйко добре справився, нічого не пустив по вітру, і навіть було поповнення – Нічка привела маленьке вередливе телятко. Однак Біляна мовби залишила на горі у лісі свою душу і більше не бажала жити таким дріб’язком, як якесь-там господарювання.

Коли повернулася, вуйко спитав тільки, чи все з нею добре і чи ніякої біди не сталося. Навіть усміхнувся і сказав, що вірив у її повернення, тому старанно дивився за хатою.

Односельці шепталися, висуваючи теорії, що з Біляною трапилося у нічного пана, але напряму не розпитували. Більше того, навіть очі на неї не підіймали, все ще соромлячись за власну витівку.

Вуйко розповів, що коли пан її забрав, дощі не припинилися зразу, тож селяни вже й пошкодували про «жертвопринесення». Навіть коли зовсім випогодилося, мало хто вже вірив, що нічний пан має до того якийсь стосунок.

Біляна більше не злилася на односельців і не шкодувала, що так трапилося. Навпаки, вона часто думала, що якби не зустріла Рина, у її житті так і не трапилося б нічого хорошого. Бо що цінного в тому, щоб поратися з вівцями та коровами, якщо це лише для неї самої? Ні, вона була звична до такої роботи і не бажала її кидати, але раз-у-раз уявлялося, як би добре було, коли б поруч Рин.

Якогось дня вона, попоравшись, сіла на лаві під хатою трохи спочити. Дивилася на Сиву гору і зітхала собі тихо, коли вулицею повз її хату возом проїхав Клим Гордійчук. Віз був накритий радюгою. Біляна придивилася і побачила, що з-під радюги стирчать козячі копита.

- А що то у Гордійчука з козами? – спитала вона у вуйка, який лагодив корито біля стодоли.

- Та то не тільки у нього, то в половині села з козами якась біда – дохнуть прокляті. У декого вже й до овець мор добрався. Як не одна біда, то інша, - зітхав вуйко. – Всі возять закопувати за річкою під лісом в одному місці, щоб пошесть не ходила. 

- Он воно що, - протягнула Біляна, думаючи, що треба буде за своїми вівцями добре подивитися.

Вона знову глянула на гору, згадавши про вуйка Івана, який міг би з таким підсобити. Про Рина вперто не думала.

Невдовзі вулицею пройшла Леля хворої Мотрі з двома невеликими клуночками. 

- А куди то Леля клунки понесла?

- Та, певно, до Мирона свого, - озвався вуйко. – Він не хотів її сватати, але наробив справ, то хай відповідає. Леля – дівка тиха і поступлива, але тут не витримала, сказала, як не забере її, то сама прийде з клунками, сяде під хатою і буде сидіти, доки не пустить.

- Ого! – вигукнула Біляна.

Вона похитала головою, жаліючи дівчину, а тоді враз підстрибнула з місця, як ошпарена. А справді, чого це Леля до такого додумалася, а вона, Біляна, ні! Ну і що буде, коли вона візьме клунки і прийде з ними до Рина? Що, ще раз її силою повезе назад?

Хай тільки спробує! Тепер вона вже знайде дорогу, і скільки він її відвозитиме, стільки вона вертатиметься! Далеко трохи до нього пішки шкандибати, але нічого, вона упорається. Бо нічого впиратися! Якби він її не любив і не хотів, то інша справа, але ж вона знала, що любить і хоче. Просто дурниць придумав.

Біляна мало не заплескала в долоні, смакуючи ідею для нової витівки. Вуйко глянув скоса, але нічого не сказав, добре знаючи, що у небоги в макітрі як не мухи, то метелики.

Дівчина кинулася до хати і, не відкладаючи на потім, почала збирати клунки. Вирішила, що піде вже завтра зранку, не вирушати ж зараз, коли до вечора хилиться, поночі ще заблукає.

Вона взяла здоровенну старішу хустку, розстелила на столі і почала складати свою одіж – дві святкові сорочки і дві на будень, дві хустки, припинку, камазолю, два фартухи… Коли зв’язала, хустка тріщала по швах. Розклала другу, думаючи що ще треба взяти з собою. Взяла б їжу, але багато не поміститься, та й важко нести. Взяла б кухонне начиння, та нащо, коли там все є. Може, якусь курку чи гуску живу з собою взяти? Та ну, ще втече, то по лісі доведеться ловити.

Біляна замислилася і вийшла надвір спитати у вуйка поради. Повз хату проїхав ще один віз з дохлою козою. Дівчина захитала головою, шкодуючи тварин і їхніх господарів, а тоді округлила очі, в яких мелькнула ще одна, ще краща ідея.

Правильно, чого це вона сама до Рина має йти?! Привіз, то хай тепер вертається і забирає назад! Це ж можна влаштувати!

З радості Біляна так вискнула, що вуйко переполошився і мало не впустив собі корито на ногу.

- Що знову? – спитав, втираючи піт з чола.

Біляна підскочила до нього і затарабанила:

- От що, цього разу нічний пан з гори точно допоможе вилікувати кіз!

- І що для того треба?

- Сходіть до вуйка Остапа і скажіть, що мене знову треба принести у жертву!

- Ай! – зойкнув вуйко, таки впустивши собі на ногу корито.

За пів години вона стояла у вуйка Остапа над душею, доки той писав листа. Підозріливо зиркаючи на Біляну, чоловік виводив слово за словом усе, що вона говорила. Як дівчина пояснила, написала б сама, але то задля громади, тому треба, щоб все за згодою, офіційно і добре організовано, як минулого разу.

Від нетерпіння втілити нову витівку у Біляни горіли очі. Вона дивилася у вікно і квапила Остапа влаштувати все, доки не споночіло. Вуйка уже відправили на майдан ставити стовпа і носити гілляки для багать.

- …Просимо приїхати і забрати вашу жертву біля стовпа на майдані у селі Річки цієї ночі, - повторив Остав останнє написане. – Що далі?

Біляна подумала і продиктувала:

- Приїжджайте швидше, бо вона стоятиме там доти, доки не заберете… І підпишіть так: з шаною і безмежною подякою вашому роду від жителів села Річки.

Чоловік дописав, що просила, і обережно склав аркуш.

З листом до трьохсотлітнього бука відіслали меншого Остапового сина. Хлопчак метнувся швидко, залишив лист на видному місці і вернувся в село ще до настання темряви.