13. Додому

Рин міцно спав, і Біляна сиділа біля нього. Більше нікуди не хотілося тікати, не манило ні сонце, що так яскраво світило цілісінькими днями, ні зорі, що сходили вночі. Був полудень, але для обох день і ніч змішалися. Рину вже стало краще, але він ще майже не вставав з ліжка, а коли вставав, Біляна й Одарка дуже сварилися.

Дівчина майже весь час проводила поруч. І спати лишалася тут, але Рин майже не говорив до неї, не дивився, не торкався. Вона засмутилася через його намір відвезти її додому і збиралася з усіх сил пручатися, коли він надумає це зробити.

Рин розплющив очі і одразу ж наткнувся поглядом на Біляну.

- Як ти?

Вона питала це по двадцять разів на день. Він зітхнув і закотив очі.

- Годі сидіти біля мене. Я вже одужав.

Рин хотів встати з ліжка, але вона його перепинила.

- Зараз ще день.

Він застогнав і відкинувся на подушку.

Біляна бачила, що йому справді краще. Опіки швидко загоювалися, але залишали по собі шрами. Було боляче усвідомлювати, що таке красиве лице може залишитися понівеченим назавжди.

- Рине, я хочу залишитися, - вкотре за ці дні сказала Біляна.

- А я не хочу, щоб ти залишалася. Тобі тут не місце.

- Ну чому ти такий? Хіба ж я не кажу, що передумала, що шкодую, що більше не втечу?

Вона не витримала, надула щоки і міцно стисла кулачки. Рин прищурив очі і вкотре усміхнувся лівим кутиком губ.

- А хіба я не кажу, що більше не хочу тебе бачити?

- Так швидко розлюбив?

- Для такого багато не треба, один необачний вчинок – і все.

Біляні боліли ці слова, але вона їм не вірила. Він відводив очі, коли говорив таке, і щосили стримував голос, який от-от збирався затремтіти.

- Неправда! Скажи чесно, чому відсилаєш мене?

Рин зробив глибокий вдих, прикрив на мить очі, а коли розплющив їх, поглянув на дівчину серйозно і зовсім тверезо.

- У нас з тобою ніколи не буде білого дня. Будуть лише ночі. Я не прирікатиму тебе на таке життя.

- Але ніч прекрасна! Може, ці ночі поряд з тобою будуть мені світлішими найсонячніших днів!

- Я пам’ятаю, як зів’яла моя мама, чекаючи таких днів… На моїх очах починала в’янути інша дівчина, теж вірячи, що зможе так жити. Я нізащо не дозволю тобі повторити їхню долю.

То он воно що! Біляні зашкребло у грудях. От що значило «було діло». Виходить, вже була дівчина, якій він віддав серце. Чому ж тітка Одарка нічого Біляні не розказала – щоб не лякати?

Їй раптом стало образливо. Рин вже кохав. Може, його почуття до Біляни не такі вже й сильні? Але коли б так, він би не кинувся під палючі промені сонця за нею, правда ж?

- Ти правильно зробила, коли вирішила втекти, - продовжив він. - Я кинувся слідом не тому, що хотів повернути тебе будь-що-будь. Якби не переймався, якби там не полювання… ти вже була б удома. 

Біляна зітхнула і опустила очі, повні сліз. Тихо спитала:

- Чого ти лякав мене, що кров п’єш?

- Ти втекла б одразу, якби не боялася мене, якби не вірила, що кров п’ю чи ще якусь чортівню можу… Мені сподобалося потішатися над тобою. Вирішив, що для розваги потримаю тебе трохи і відпущу… Тато колись говорив, що його дід, мій прадід, пробував пити кров – хтось йому втовкмачив, що це допомагає з нашою недугою. Йому не допомогло, але по селах досі байки розказують… Коли ти все зрозуміла?

- Ти солі не боїшся, твоє серце б’ється, ікл в тебе немає, були батьки – хто ж ти, якщо не звичайнісінька людина? Думала спочатку, що тобі треба кров пити від недуги, але коли ти навіть не спробував висмоктати з мене крові, зрозуміла, що це чиста вигадка. Чого ти взагалі придумав, що кров гірчить, коли плакати?

Рин гмикнув і усміхнувся тепліше, ніж зазвичай.

- Ти плакала, і я сказав перше, що спало на думку, щоб пояснити, чого не кусаю тебе.

Вони говорили довго про його недугу і все, що відбулося. Слова Рина стали приязнішими, але він не збирався відмовлятися від наміру завезти Біляну в село. Вона кусала губи від відчаю, намагалася придумати, як його вмовити.

Тепер їй було важко уявити, як далі жити у селі між людей, як далі жити без нього. Ці дні, чи то пак, ночі з Рином здавалися їй чарівними і теплими, хотілося, щоб вони тривали вічність, і страшно було уявити, як жити, коли вони припиняться. Чим вона думала, як наважилася взагалі тікати?

Доки Біляна стримувала сльози, опустивши голову, Рин знову задрімав. Вона залишила його і вийшла надвір.

Чого це розкисла, запитувала сама себе, ти ж завжди, Біляно, була вдала на вигадки, неодмінно придумаєш щось!

Вона тинялася подвір’ям до самого вечора, вигадуючи різні варіанти, як залишитися. Можна було захворіти – Рин зжалився б над хворою і не змушував би сідати на коня й кудись їхати, а доки вона одужуватиме, він передумає взагалі відпускати її. Можна було звабити – ще раз подарувати йому близькість, зм’якшити його, а тоді попросити не виганяти. Або прямо вже суворо заявити: ти зробив мене своєю, так що не можеш тепер отак вчинити!  

Він цих думок до Біляниних щічок прилинула кров. Вона все ж була недостатньо сміливою, щоб заговорити з Рином про те, що трапилося тієї магічної ночі. І навіть бувши свідомою того, що сама через це може постраждати, осоромитися на все село й околиці, Біляна не могла у чомусь йому дорікнути.

З такими думками вона просиділа на траві перед будинком до вечора і оговталася аж коли зовсім стемніло. Вже зіп’ялася на ноги, щоб йти в дім, коли почула з-за спини:

- Йди попрощайся з Іваном і Одаркою, я повезу тебе вже.

Біляна розвернулася і благально поглянула на Рина. Він лише знизав плечима і швидким кроком рушив у стайню.

Вона кинулася у хату, і у дверях мало не збила з ніг вуйка.

- Вуйку Іване, Рин мене відвозити зібрався! Не хочу, допоможіть! – поскаржилася вона, дивлячись з надією.

Іван по-батьківськи погладив її по голові і відповів:

- Вертайся, дівчино, так тобі краще буде.