12. Полювання

Рин подрімав зовсім трохи. Хтось чи щось розбудило його.

А ні, не хтось, а відсутність когось. Він обнишпорив ліжко – Біляни не було поруч. Нічого дивного, напевно прикинулася і пішла в хату до Одарки.

Але йому щось муляло під серцем.

Рин звівся на ноги, остаточно відганяючи сон, і вийшов з кімнати. Судячи з кволого світла, яке пробивалося через темну занавіску, було зовсім рано, сонце зійшло не так давно.

Іван і Одарка самі в такій годині якраз вставали, де вже швендяє Біляна? Він зайшов у її кімнату і побачив, що дівчини там нема, а скриня відкрита. Зазирнув всередину і пополотнів – зверху лежала сорочка, яку вона носила вчора, а «панської» сукенки не було.

Невже?

На тремких ногах він повернувся до себе, видобув зі скрині крисаню і, не знайшовши плаща, накинув на плечі поверх сорочки грубий вуйош[1], що ще від батька дістався. Рин ще раз кинув оком на вікно, а тоді рвонув надвір, ховаючи лице під широкими полями крисані, а руки – у рукави трохи завеликого вуйоша.

Він вскочив у хату і перелякав Одарку, яка якраз розводила у печі вогонь.

- Де Біляна?

Тітка часто закліпала, а тоді прошепотіла:

- Не бачила її ще зрання…

Рин опустив плечі і зітхнув. Невже втекла?

- А де Іван?

- Пішов у село глянути, що там з худобою, і вивідати, чи приїхали ті пани зі Львова на полювання. Лиш би сюди не добралися і вас не потривожили…

Серце Рина обірвалося і впало. Біляна ж зараз біжить лісом, по якому мисливці з рушницями ганяють озвірілу дичину. Хто, в дідька, полює влітку? Чи не могли хоч листопада дочекатися…

Треба її наздогнати і повернути! Рин зірвався з місця і побіг у стайню. Не завважив, як зойкнула тітка Одарка, злякавшись, що він прямісінько під денне світло кинувся.

Вона вискочила з хати слідом, намагаючись його спинити і напоумити, але було марно – він хутко осідлав коня.

- Северине, куди ж ви? Попечетеся, не можна, верніться в дім, - просила вона.

Рин не слухав, не зважав, що прудкі сонячні промені вже починали лизати тильні сторони долоней. Сонце піднімалося швидко, і за пару хвилин вже добре зможе його обпекти, але ліс трохи допоможе, сховає. Зрештою, байдуже, головне, знайти Біляну.

Він пришпорив коня і кинувся у хащі. Не знав, чи знайшла Біляна шлях додому, але навряд чи вона далеко встигла забігти. А якщо заблукала? А якщо пішла в інший бік в обхід гори?

Рин їхав у напрямку Річок, сподіваючись, що вона знайшла цю дорогу і що мисливці зайдуть з іншого боку, не доберуться сюди. Як на зло, ранкове сонце було яскравим. Рин бачив таке сонце востаннє, певно, в дитинстві, коли попри заборону, вибіг на вулицю покупатися у променях. Як пекельно тоді жалили вони його! І тепер, продираючись крізь крони дерев, раз-у-раз падали на його руки чи лице, навіть крисаня і довгі рукави не рятували.

Звідкілясь взявся вітер і здер крисаню, понісши у невідомому напрямку. Ринові було не до того, щоб вертатися і шукати головний убір. Він скривився і їхав далі, доки не пролунав постріл і дикий рев. Не зрозуміло було, з якого боку, але точно неподалік.

Перед очима Рина все починало розпливатися, сонце дедалі частіше визирало з-за хмар, щоб ужалити. Врешті попереду між дерев мелькнула якась червона плямка.

- Біляно! – відчайдушно вигукнув Рин, сподіваючись, що йому не мерещиться і то вона.

Дівчина вклякла, тільки тепер озирнувшись і побачивши вершника.

- Рине… - прошепотіла, лякаючись тому, що побачила.

За мить він вже був перед нею. Зіскочив на землю і обперся на коня. Його скронями котився піт, лице почервоніло, а руки тремтіли.

- Як ти… Чому ти… Тобі ж не можна! – лепетала Біляна, здригаючись від переляку за нього.

Він підняв на неї очі, і в тому погляді було стільки болю й осуду, що дівчина не витримала і відвернулася.

Раптом лісом рознеслася луна від ще одного пострілу. 

Не відомо, за яким звіром велася погоня, але вона була близько. Може, й не погоня зовсім, бо людського крику не чути, але залишатися тут не варто. Кулі завжди біжать попереду людей, тож можна постраждати, не встигши попередити мисливців про себе.

- Тут небезпечно, - з останніх сил прошепотів Рин і вхопив Біляну за руку. – Треба повернутися.

Вона не пручалася. Глянула на нього співчутливо і кивнула. Ні, вона не може бігти у Річки, залишивши його у такому стані. Біляна слухняно залізла у сідло, а він знову сів на круп коня. Зірвала з себе хустку і, озирнувшись, накинула йому на голову. Рин не пручався, прихилився чолом до її плеча і розвернув коня, а тоді віддав їй повідець. Сам тримався однією рукою за задню луку сідла, однією притримував талію Біляни.

- Я не вмію вести, - прошепотіла вона.

- Ослаб повідець і нічого не роби, він сам поїде додому.

Кінь справді повільно почвалав додому. Пролунало ще пару пострілів, але вже десь далі – схоже, сюди мисливці не добралися. Мабуть, даремно Рин так перелякався. Тільки тепер Біляна трохи прийшла до тями і почала розуміти, що трапилося. Вона не подумала про нього, коли тікала. І він не подумав про себе, коли серед дня кинувся у ліс, переймаючись, що з нею щось трапиться. Бо було ж очевидно: Рин вчинив так не просто, щоб повернути її, а тому, що боявся. Біляна сварила себе за чергову необдуману витівку і молилася, щоб з ним все було гаразд. Вона більше нікуди не тікатиме, залишиться з ним назавжди, нехай він тільки одужає і не кидається більше під сонце!

Коли вони в‘їхали на подвір’я, Рин за її спиною зовсім ослаб. Тітка Одарка була надворі і кинулася до коня, з осудом зиркнувши на Біляну. Удвох вони завели Рина в дім і вклали на ліжко. Одарка, нічого не кажучи, збігала у «зіллєву кімнату» і принесла каганця, меду та якісь зілля, щоб змастити опіки Рина.

Вона хотіла сама взятися за ту справу, але Біляна благально глянула на тітку і попросила:

- Дозвольте мені. Я сама, я вмію.

- Ох і наробила ти, дитино, - зітхнула Одарка, віддаючи мед і трави. – Це він ще не дуже попікся, але може лихоманити і знудити. Покрий медом його опіки, а тоді отими травами посип. Я сходжу зроблю настою, від якого йому полегшає.