11. Втеча

- Надурив ти мене! Нікого, крім нас, тут немає.

- Правильно, бо ми усіх відлякали.

Вони лежали, обіймаючись. Голівонька Біляни спочивала на Ринових грудях, а він злегла обпирався потилицею у твердий буковий стовбур.

Між дерев плавали дрібні жовті вогні, так ніби зорі попадали з неба і поховалися у лісі. У першу мить Біляна злякалася, що то якась магія, але Рин пояснив – світлячки.

- Ти приводив сюди когось, окрім мене? – раптом спитала вона.

Рин зітхнув так, що їй стало образливо – Біляна не ображалася раніше на це, але тепер вона стала перед ним такою вразливою, що кожна насмішка і кожне зітхання ранило вдвічі сильніше.

- Вважаєш мене дурною довірливою дівчиною? Правильно, дурна, придумала собі всякого, а ти далі смієшся з мене…

Вона рвучко сіла і вже хотіла вскочити на рівні ноги, але Рин притримав її за руку, а тоді обійняв зі спини.

- Не сміятимусь більше. Ти розумниця, розгадала мене… Я нікого сюди не приводив, це місце було таємницею, існувало лише для мене. Але коли з’явилася ти, мені захотілося поділитися ним з тобою. Якось раптом почало здаватися, що неправильно мати щось таке чудове і не показати тобі, Біляно.

У цьому лісі багато чудових місць, я покажу тобі кожне.

Біляна озирнулася і зазирнула йому в очі.

- Але все ж… Куди ти їздив тієї ночі?

Рин обійняв її міцніше і відповів тихо:

- Возив ліки одній молодій жінці.

- Яку любиш?

Її серце скажено загуркотіло, на мить здалося, що на сусідній горі прокинулася гроза.

- За яку переймаюся… А та, яку люблю, тут.

Біляна досі не підозрювала, що від таких простих слів може перехоплювати подих. Коли їй освідчувалися Степан чи Микола, всередині навіть не йокало. А тепер її груди стисло так, що серцю нікуди було битися. Повітря загусло, не давалося їй, щоб подихати. Було боляче і терпко, радісно і тужливо водночас.

- Я… я… - почала Біляна, але не знала, що сказати.

- Не кажи нічого, - прошепотів Рин. – Не кажи.

Вона просто припала до його грудей і прикрила очі. Здавалося, що світлячки прокралися під повіки. Та що там, здавалося, ніби вона сама світиться від щастя як світлячок – ось зараз стане легкою, підніметься у повітря і попливе між дерев разом з іншими мерехтливими вогниками. Біляна не пам’ятала, щоб коли-небудь почувалася щасливішою, як тепер.

Вони сиділи в обіймах ще деякий час, доки Рин не завертів головою, а тоді сумно зітхнув.

- Треба повертатися, щоб встигнути до світанку, - прошепотів Біляні на вушко.

Вона нехотя відхилила голову від його плеча і зіп’ялася на ноги.

Дорога назад здавалася довшою і сумнішою. Біляна дрімала, вже мало звертаючи уваги на милозвучні і загрозливі звуки лісу. Рин їхав обережно і міцно обіймав її, щоб, бува, не випала з сідла.

Коли вони добралися додому, на горизонті вже сіріло. На подвір’ї було тихо, Іван з Одаркою ще спали. Рин завів коня у стайню, а тоді взяв сонну Біляну за руку і повів у будинок. Вона розманіжилася, плелася за ним у напівсні і бажала якнайшвидше опинитися у ліжку.

У великій кімнаті Рин на мить завагався, та все ж не відпустив її, повів у свою кімнату. То була перша їхня ніч без сну, перша їхня ніч ніжності, і він хотів розтягнути її якнайдовше.

Біляна швидко заснула на його плечі, а він ще довго лежав з розплющеними очима, намагаючись у темряві видивитися вихід. Рин знав, що мусить знайти в собі сили відпустити її, залишивши собі жаль і згадку про її запах, її дотики, її поцілунки. Знав, що рано чи пізно вона захоче піти сама, і що він цього не переживе, тож краще зіграти на випередження, відпустивши.

Він прислухався до тихого дихання Біляни і з тим заснув, просячи у небес ще хоча б дві чи три такі ночі – і тоді він неодмінно її відпустить.

Біляна прокинулася, бо стало парко у його обіймах. Рин притискав її до себе міцно, ніби коштовність, яку боїшся випустити з рук і загубити. Він ще спав, і Біляні вартувало великих зусиль випручатися, щоб не розбудити його.

Вона вийшла надвір. Вечоріло. Виходить, вони спали цілий день! Їй раптом зробилося сумно. Минула ніч була такою казковою, але от вона тепер проспала цілісінький день. Чи завжди так буде з Рином? Чи завжди у них будуть лише ночі? Чи звикне вона жити без сонячного світла?

Біляна опустила плечі і пішла у хату до вуйка й тітки. Ті про щось тихо гомоніли і усміхалися, але щойно дівчина зайшла, переглянулися і позамовкали.

Тітка Одарка дала Біляні їсти, але та лише бовтала ложкою по тарілці і думала про щось своє. Іван пробував трохи розпитати дівчину, але вона пробурмотіла собі під ніс щось незрозуміле і далі сиділа мовчки.

Чоловік з жінкою вирішили не заважати, повернулися до якихось своїх балачок, так ніби Біляни й не було у хаті. Вона сиділа так до самого вечора, доки за вікном не стемніло, а тоді подякувала за вечерю і вийшла надвір. Вже хотіла звернути до будинку, але зупинилася і глянула на хащі. Під ложечкою недобре засмоктало. Вона подивилася на чисте безхмарне небо, на якому вилуплювалися зорі, а тоді повільними кроками рушила до хащ. Ступила стежкою кілька кроків і не розгледіла жодного вовка.

Біляна зітхнула і чогось розізлилася. Зараз тут їх мало б бути більше, ніж будь-коли. А ще більше – завтра на світанку, коли вона йтиме звідси. Їх мало б бути так багато, щоб вона злякалася і не пішла, залишилася.

Ні-ні-ні, Біляно, навіть не думай такого. Якщо не підеш завтра – то вже не зможеш. Якщо він подарує хоча б ще одну таку ніч, захочеш вічно жити у цих ночах і відректися від дня. Вона розуміла, що чим довше лишається біля Рина, тим сильніше хоче лишитися біля нього назавжди.

Але ж так не годиться. Треба тікати, доки може.

Біляна більше не боялася. Якщо він і кинеться за нею, то нічого поганого їй не зробить. Тепер вона знала точно.

Їй лише хотілося знати усю правду. На язику вертілося запитання, але не наважувалася його поставити.