10. Карпатська ніч

Біляна робила все, як він наказав. Цілий день крутилася біля хащ, швендяла по стежці туди-сюди – далеко не йшла, але вовкам встигла очі намуляти. Щоправда, бачила вона лише двох – один лежав прямісінько на стежці, інший щось шукав у хащах. Після минулої ночі вовки здавалися їй не такими вже й страшними.

Рин розповів, що у зграї зараз вісім вовків, принаймні більше сюди не потикалося. Тож якщо вона кілька днів отак мулятиме їм очі, ймовірно, всі її вивчать. Ще Рин сказав, що навіть коли не вивчать, можуть і не зачепити – вони на людей тільки у крайніх випадках кидаються, але це її не дуже обнадіювало.

Він вчив її так, ніби Біляні треба подружитися з вовками, щоб спокійно тут жити біля них і не боятися. Хоча обоє розуміли: ця наука для того, щоб втекти. Можливо, Рин таки очікував, що вона залишиться? Це те саме, що майструвати доброго замка на клуні, але сподіватися, що злодії не прийдуть і замок не стане у нагоді.

Біляна з пекучим нетерпінням чекала ночі. Треба ж, вперше за усі ці довгі дні вона вийде за межі подвір’я.

Коли стемніло і Рин вийшов з будинку, вона досі сиділа у його плащі на краю стежки.

- Як вовки? – спитав, тихо підійшовши ззаду.

Біляна просіяла, почувши його голос, і підхопилася.

- Не вкусили ні разу. Але я їм, здається, набридла за цілий день. Отам під кущем лежить великий такий, то він спочатку дивився-дивився, а потім поклав собі голову, та й заснув…

Вона торохкотіла, розказуючи про свій «насичений» день з вовками, і навіть не помічала, як дивився Рин. Він легко усміхався, а в очах, як у річковому вирі, змішалися холодні і гарячі течії, радість за Біляну і сум через те, що перешкода на шляху її втечі додому майже подолана.

- Я осідлаю коня, і поїдемо. Сходи до тітки Одарки, я просив її наготувати нам кошик з харчами.

Тільки тепер Біляна зауважила, що Рин одягнений у все чорне, як і тоді, коли забирав її від стовпа – видно, то у нього таке «дорожнє» вбрання.

Вона підняла голову догори, небо виявилося чистим, як і вчора, жодна хмара не загрожувала сипонути дощем і зіпсувати їм цю ніч.

Рин пішов по коня, а вона метнулася в хату, де вже чекав плетений кошик з наїдками – хлібом, сиром, яйцями, навіть чимось м’ясним пахло. Визирав з кошика і глиняний бутель, як шепнув вуйко Іван, з доброю наливкою. Тітка з вуйком так по-змовницьки позирали на Біляну, що їй здалося, ніби вони знають куди більше за неї саму.

Коли вона вийшла з кошиком надвір, Рин вже чекав біля коня. Він всадовив Біляну в сідло, а сам сів позаду, на круп. Так було куди комфортніше, ніж минулого разу. Біляна тримала попереду себе кошика, а на холці скрученою лежала радюга.

- А куди ми їдемо? – спитала.

- В одне дуже красиве місце, де ти точно не була.

Біляні трохи дивно було чути м’який голос Рина без звичної втоми і насмішки. Він говорив просто, навіть весело. Обіймав дівчину зі спини і дихав їй у потилицю, так що мурашки розбігалися тілом.

Вони виїхали на стежку між хащ, у яких знову зашаруділо, але жоден вовк близько не показався. Рин старався оборонити Біляну від гілля, що надвисало, аж доки вони не виїхали на чистішу місцину. Звернули, як здалося дівчині, в інший бік, не на дорогу до її Річок. Виходить, обгинали гору іншим боком.

Світло зірок і місяця розливалося між дерев. Острівці м’якого зеленого моху, вже вкриті росою, виблискували і манили так, що хотілося зістрибнути з коня, зняти ходаки і босоніж потупати по тому моху.

Ліс мовчав. Хіба що зрідка під копитами коня потріскували гілочки, порушуючи цю тишу. Раптом просто на якійсь гілці над головами закричав пугач. То був такий загрозливий і моторошний стогін, що Біляна сіпнулася і втислася спиною у груди Рина, мимовільно шукаючи захисту.

- Пугача ніколи не чула? – спитав він тихо, і в інтонації знову ковзнула легка насмішка.

- Не серед темного лісу на горі, про яку таке говорять, - пробубніла дівчина, все ж не відхиляючись від Рина.

Рин кинув смішок і поцілував її волосся. Зовсім поруч вискнула ще якась пташка, але швидко замовкла.

Дорогу їм загородила груба повалена смерека, яку довелося об’їжджати, спустившись трохи вниз, а потім знову піднявшись вгору. Вони їхали схилами і ярами, ліс то густішав, то ставав зовсім рідким. Іноді там чи там щось шаруділо, і Біляна вертіла головою, щоб видивитися лісових мешканців, які не спати так пізно, та нікого не побачила.

Повітря, здавалося, ставало все чистішим і чистішим – чим довше вони їхали, тим легше дихалося на повні груди. Вони піднялися ще вище, і в якийсь момент почало закладати у вухах. Щоправда, це швидко минулося.

Подекуди, окрім моху, між дерев траплялася трава, Біляна побачила навіть якісь лісові квіти, що поснули, стуливши пелюстки. Здалеку почувся плюскіт гірського рівчака.

- Приїхали, - прошепотів Рин.

Він зіскочив з коня і допоміг злізти Біляні. Вона роззирнулася – дерева навколо мали грубезні стовбури, глянула вгору – високі-високі крони майже повністю зашторювали небо. Ліс здавався таким гігантським, що Біляна почувалася маленькою комашкою.

- Оце так, - прошепотіла вона, вражена навколишньою красою.

- Ходімо, - сказав Рин.

Він лишив коня тут, а тоді, взявши в руку кошик і закинувши на плече радюгу, повів Біляну через ліс.

Дзюркіт струмка гучнішав, і за якусь хвилину вони вийшли на галявинку, просто через яку пробігав цей норовливий порушник лісової тиші. Біляна й не помітила, коли до шепотіння води доєднався пташиний спів. Вона не знала, що то за птахи співають, але їхні голоси зливалися у таку дивовижну мелодію, яку й самій хотілося заспівати.

Навіть більше – під ту мелодію хотілося літати, кружляти у танку, сміятися, цілувати Рина. Цього останнього хотілося найдужче.

Рин розстелив радюгу на землю біля молодого бука, який стояв самотиною, а тоді виклав наїдки з кошика.

- Сідай, поїмо спочатку.

Біляна аж подивувалася, відчувши, що посеред ночі прокинувся апетит, тож без заперечень сіла біля Рина.