9. Зорі

Коли Біляна прокинулася, свічка догоріла, і у спальні Рина було зовсім темно – не ясно, ранок то вже чи ще ніч.

Першим ділом вона поклала долоню на його чоло і полегшено видихнула, коли зрозуміла, що жару більше немає.

Рин дихав рівно. Він не спав всю ніч і тільки тепер почав дрімати. Біляна взялася тихенько вибиратися з його обіймів і почула невдоволене сонне бурмотіння. Усміхнулася до себе і обережно навшпиньки добралася до дверей.

У великій кімнаті одразу кинулася до вікна і аж охнула, коли побачила, як високо вже сонце.

З хвилину-другу вона тупала на місці, не знаючи, що робити. Врешті вирішила піти у хату до тітки Одарки – поїсти годилося б, та й може якесь заняття їй знайдеться.

Тітка сиділа на лавці сама, вишивала щось. Вуйка Івана знову не було. Біляна кахикнула, привертаючи до себе увагу, і зайшла у хату.

Одарка глянула на дівчину, хитро прищуривши очі, і спитала:

- Пану вже краще?

- Краще. Заснув, - відповіла Біляна, а тоді раптово округлила очі і опустила погляд.

Чи здогадалася тітка, що вони були разом усю ніч? Може, варто пояснити, що вона просто спала поруч, нічого такого не робила?

Біляна червоніла від власних думок і боялася глянути на тітку.

- Сідай, ти певно голодна, - сказала Одарка і підхопилася з лавки.

За хвилину перед Біляною вже стояла пахуча грибна зупа. Кілька хвилин дівчина їла мовчки, було чути лише тихе сьорбання і те, як тарабанила ложка об миску. Тітка Одарка повернулася до вишивання, усміхаючись про щось до себе.

Врешті Біляна не витримала. Доївши, відставила тарілку і заговорила:

- Ви не подумайте чогось поганого про мене. Я з паном… Ну… Ми не…

Якою б сміливою вона не була, але не про всякі речі годилося говорити отак, тож спробувавши підібрати правильні слова, вона запнулася.

Тітка Одарка відклала роботу. У її погляді змішалося стурбування з радістю, жаль з полегшенням.

- То ваші справи, дитинко. Ми з Іваном раді були б, якби ти тут лишилася – самі вже старі, та й пану треба хтось. Він вже був вирішив, що лишиться сам на все життя, а тут небо тебе подарувало. Я молилася, щоб з’явилася хороша дівчина.

Біляна опустила очі, не знаючи, що відповісти, і тітка продовжила.

- Ми ж і самі як слід не побралися, стільки літ без вінчання живемо…

- Без вінчання?

Дівчина округлила очі, не вірячи почутому. Тітка кивнула.

- Батьки не давали нам благословення – я була з багатшої сім’ї, Іван з біднішої. То ми й утекли вдвох. Сховалися на цій горі спочатку, і були б нас дикі звірі загризли, якби не дід пана…

- То ви з вуйком з Річок?

Біляна згадала розповідь про молоду пару, яка зникла на горі, і тепер остаточно впевнилася, що це вони.

- З Річок, з Річок… Ми там і не були після того, як втекли.

Дівчині стало якось тепліше від того, що вуйко і тітка родом з її села.

- І вам тут добре живеться? Не хочете у село назад?

Тітка Одарка зітхнула так тужливо, що й слова більше не потрібні були. Але все ж відповіла.

- До всього звикаєш, дитино. Коли буває йду в село, людей побачу, навіть до церкви зайду чи просто між хат пройдуся і гомін чужий почую, то потім і не хочеться сюди вертатися.

- Чого ж вертаєтеся? Чого не пішли жити до людей, не обов’язково в Річки – могли б і в котромусь з тих сіл, куди ходите звідси, влаштуватися.

Біляна щиро не розуміла, чого тітка Одарка і вуйко Іван тут живуть, хоч ніхто ніби й не тримає силою.

- Ми дали обіцянку служити до скону тут. Правда, теперішній пан хотів був нас відіслати… Але куди вже на старості літ підеш! Поки молодими були, то за душею нічого не мали, не було з чим йти. Дід пана з дружиною всього нас навчили – і в лісі жити, і руками собі на життя заробляти. Бо вони хоч пани родом, але так то як звичайні жили. Пані була теж сільською дівчиною, сиротою. Навчила мене і на кухні поратися, і з лісовою живністю давати раду. А пан навчив Івана полювати і збирати трави. Всього ми у них навчилися, як же було піти?

Тітка Одарка виправдовувалася сама перед собою, так що Біляні стало тужливо. Вона уявила себе за багато літ тут – певно, у неї були б такі самі жалкування.

- Чи ж повинна я лишитися? – спитала тихо, але Одарка розчула.

- Не знаю, дитино, не знаю… Мені і його шкода, і тебе… Але, знаєш, от прокидаюся я зранку, дивлюся на свого Івана, чую, що за вікном вже пташки прокинулися, роззираюся по хаті, у якій ми все разом, удвох нажили, і ні за чим не шкодую. Може, деінде все було б не так, може, лишилися б у Річках чи повіялися в інше село, то не було б так добре прокидатися зранку.

Щокою тітки скотилася самотня сльоза, і Біляна відчула, що й самій хочеться плакати.

Їй завжди здавалося, що кохання – то щось веселе і радісне. Зустрінеш файного парубка, повуркочете під тином, справите весілля і житимете щасливо. Головне, щоб серденько калатало і співати від радості хотілося. А виявляється, не все так.

Тепер Біляна знала. Сьогодні їй сподобалося прокидатися біля Рина, але чи зможе вона так завжди – щоразу розтуляти очі й не знати – день чи ніч надворі? Тітка Одарка, прокидаючись, хоч пташечок чує й Івана свого бачить. А вона, Біляна, коли лишиться, й цього не матиме – у темній спальні без вікон ні Рина не розгледить, ні пташок не почує.

Їй стало так себе жаль, що й зараз зірвалася б і побігла б додому. Однак згадала слова Рина про вовків і стрепенулася. Він не відпустить її додому, але чи дозволить втекти?

Решту дня Біляна провела з тіткою Одаркою. Виявилося, що вуйко Іван допомагав якомусь чоловіку в одному з дальніх сіл, у котрого худоба похворіла. Вуйко повернувся потемно зі свіжим сиром, молоком і маслом, яке отримав взамін за поміч. Якраз тоді вийшов з будинку і Рин – трохи сонний ще, але вже геть здоровий.

Тітка Одарка з Біляною наставили швидко на стіл, і всі сіли їсти разом. Біляну і Рина всадили на лавці під стіною, а вуйко з тіткою влаштувалися навпроти. Вуйко, трохи пишаючись, розповідав, як лікував худобу, а Рин зрідка гмикав і косив губи, виправляючи, що не так і не туди, не ті трави треба було давати. Той лише відмахувався і розказував далі, тітка Одарка усміхалася і підсипа́ла чоловіку у тарілку ще зупи, а Біляна кепкувала то з розповіді вуйка, то з зауважень Рина.