8. Її запах

«Я все гадав, що то за такі дивовижні трави, а то твій запах», - ось що він сказав перш ніж відпустити Біляну до себе. Навіть біля того проклятого стовпа після дощу, який мав би змити усе, Рин провів носом тонкою шкірою і відчув її запах.

Біляна уткнулася носиком у згин власного ліктя, але жодного запаху не спіймала. Навіть трави, з якими купалася, вже вивітрилися.

От від самого Рина дійсно пахло – його постійно огортала вся палітра карпатських ароматів. Свіжість лісу, хвоя, знайомі і незнайомі Біляні трави – солодкі і гіркі запахи перепліталися, створювали щось нове, ще не описане словами.

Біляна теліпала ногами, сидячи на ліжку, згадувала минулу ніч і зітхала. Знову було соромно. Вона наважилася на найбільше зухвальство у своєму житті – запропонувала себе йому, а він відмовився! Бачте, не хоче він так з нею чинити!

Чи ж знав, скільки Біляна над цим думала? Ще після того, як він тримав її руку у темряві… А коли поцілував… чи знав, як хотілося, щоб ще й обійняв, приголубив?

Вона надула щоки, зовсім зла на Рина. Навіщо було цілувати і до ліжка притискати, якщо не збирався нічого робити? От якби така можливість Степану чи Миколі, які до неї сваталися, ті б не проґавили! Але тих Біляні не хотілося. Рин був куди гарнішим, розумнішим, цікавішим… Мав ніжні руки і знався на травах, його губи манили більше, ніж… ніж манить кухоль свіжого молока після посту, так! А очі… у них хотілося дивитися цілу вічність.

Задумавшись, Біляна сильніше теліпнула ногою і зачепила горщик з м’ятною маззю, який стояв на підлозі. Горщик з гучним брязкотом стукнувся об стіну і розлетівся на уламки.

- Ну треба ж, - зітхнула дівчина, присідаючи біля розбитої посудини, мазь із якої вже почала розповзатися підлогою.

Вона заходилася збирати те, що залишилося від горщика, коли раптом зойкнула і відсмикнула руку. На вказівному пальчику виступила крапелька крові. Це ж треба – порізатися об глиняний уламок!

Біляна згадала, що бачила на подвір’ї листя подорожника,[1] і зиркнула у вікно, за яким вже сутеніло. Нічого, якось і без свічки знайде.

Вона вийшла у велику кімнату і вже готувалася навпомацки шукати двері, коли побачила тітку Одарку, яка якраз виходила зі спальні Рина з великою мискою. Біляна підійшла ближче і у світлі від тітчиної свічки побачила, що в мисці лежав самотній вареник й лишилося трохи мачанки.

- Це ви пану вечерю носили? – здивувалася дівчина.

Тітка Одарка зітхнула.

- Сонце зайшло, він не прийшов вечеряти, то пішла сама подивитися. А він лежить хворий, потом стікає… Ото під цими дощами гасає як не через одну, то через другу!..

Біляна затурбувалася через те, що Рин захворів, тож пропустила повз вуха останнє зауваження. Стурбовано зиркнула на його двері, а тоді знову глянула на миску. Тітка Одарка вже зібралася йти, коли дівчина вхопила вареника, вмочила у мачанку і цілим запхнула до рота.

- Ти що це, зголодніла? То ходи поїси.

Біляна з набитим ротом заперечно мотнула головою, а дожувавши, від чогось широко усміхнулася.

- Мачанка трохи пересолена, - сказала так, ніби щиро тому радіє.

- Ти диви, яка вибаглива. Пану добра, а тобі пересолена, - обурилася тітка Одарка і пішла собі геть.

Дівчина лишилася у темряві, так само широко усміхаючись. Вона знала, що можна порадіти.

Замість того, щоб йти по подорожник, Біляна вирішила спочатку зазирнути до Рина. Прочинила двері, всунула голову у спальню і, побачивши, що він лежить з прикритими повіками, тихенько ступила всередину.

Груди Рина високо здіймалися. Свічка на ослоні майже догоріла, її вертлявий вогник жонглював тінями, відкидав на лице Рина вигадливі візерунки і відблиски.

Біляна сіла на край ліжка, яке невдоволено скрипнуло, і Рин нарешті розплющив очі.

Вона так і тримала витягнутим порізаний палець, та лише зараз згадала про нього. Рівно по центру подушечки красувалася велетенська багряна краплинка крові.

- А ти мусиш всю кров за раз випити чи можеш по-трошки, по кілька ковтків куштувати? – спиталася тихо.

- Хочеш змилостивитися і дати мені попити? – гмикнув він.

- Ось.

Біляна простягнула руку, порізаний пальчик опинився за якийсь цаль[2] від його губ. Рин глянув спочатку на дівчину, тоді на багряну краплинку. Він явно здивувався, але нічого не запитав і не сказав, просто взяв її пальчик за фалангу і підніс до губ.

М’які вуста ніжно обхопили подушечку, залишаючи нігтик назовні. Тілом Біляни розсипалося тремтіння. Вона відчула, як шорсткий язик Рина ковзнув порізом, змітаючи краплинку. Він не торкався її пальця зубами, не було відчутно, щоб висмоктував кров, швидше навпаки – зализував ранку.

Біляна ловила себе на відчуттях, яких ще ніколи не переживала. Слабкість і млість огортали її тіло, заповзали у важкодоступні закутки – від западинки між ключицями до підколінної ямки – зовсім як туман, який огортаючи зранку гори і полонини, продирається у кожну щілину.

Дрібне, невиразне поколювання віддавало по всьому тілу – то на губах, то біля серця, то внизу живота. Але найвиразніші почуття зосередилися у подушечці її пальчика. Здавалося, ще ніколи та дрібненька, непомітна діляночка її руки не була так блаженно ощасливлена таким ніжним дотиком.

Врешті Рин відпустив її палець, і Біляна відсмикнула руку, яка від чогось тремтіла. Поріз більше не кровоточив.

- Тобі дуже кепсько? – запитала, хмурячи брови, ніби справді переймалася.

- Вже стало краще.

От тільки його вигляд не підтверджував слова – Рин говорив на ніс, дихав важко і мружив почервонілі очі.

- Принести тобі ту мазь м’ятну, яку ти мені лишив? Правда, я горщик розбила…

- Ти ж її за призначенням використовувала?

Біляна усміхнулася. Так, вона здогадалася, для чого мазь, позавчора, коли змокріла повернулася в дім і майже не могла дихати.

- Я змастила нею ніс, і нежить швидко пройшов, хоча потім очі різали і сльозилися...