7. Вовки

Рин повертався додому геть промоклий – і справді, коли ж ці бісові дощі припиняться? Його дід піднявся б на гору, пошептав би щось там на темний місяць, і завтра вже б сяяло сонце. Ні він, Рин, ні дід того сонця не бачили б, зате вдячні селяни передали б свіжих калачів і соковитих яблук у знак подяки.

Та що там, ті часи давно минули. Люди щораз більше й більше забувають, чим зобов’язані його роду. Якби не всілякі страхітливі міфи, ніхто б вже йому ні «данини» не сплачував би, ні жертв не приносив би.

Жертва. Тю! То не жертва, а якесь покарання.

Біляна. Вона… вредна. Саме вредна. Не зухвала чи норовлива, її не назвеш нестерпною або навіженою. Ця дівчина просто вредна. Капосна. І така до одуру… жива, що поруч з нею аж самому хочеться жити.

Тож ніде правди діти, йому подобалося. Потішатися над нею подобалося, сваритися подобалося. Ну і гм… цілувати теж.

Рин гмикнув, зітхнув, скосив губи, а тоді посерйознішав. Все одно то не надовго, рано чи пізно він змушений буде її або відпустити, або…

Він згадав іншу дівчину, яка зараз лежала хворою і якій він возив відвари. У неї лишалося сім днів, якщо покращає за той час – житиме, ні – то чоловік овдовіє і дитина сиротою лишиться. Була б вона з ним, не допустив такої болячки. Але що там вже, не хворіла б від пропасниці, нездужала б від туги, живучи у темному лісі з чудовиськом, яке денного світла боїться.

Не поїде він більше до неї, оце завіз відвари, і досить. Чоловік й так вже косо дивиться, не треба, щоб він чи хтось інший розпізнав у заїжджому знахареві нічного пана з гори.

Навколо Рина шепотілися дерева, співчуваючи його долі. Неподалік дзюркотів струмочок, чи то намагаючись розрадити, чи запрошуючи до розмови. Рин знав цей ліс і цю гору краще, ніж знав себе. Кожен струмочок тут був йому близьким другом, а кожне дерево – надійним соратником, завжди готовим заховати у тіні. Камінці розступалися, щоб не битися об копита його коня, а звірі не тривожили, визираючи здалека. Усі тут знали його справжнього і не вигадували легенд.

Він повернувся додому над ранок – на полонині вже, певно, сіріло, але тут, серед лісу, темрява ще не збиралася відступати. Рин завів коня у стайню тихо, щоб не розтривожити сон вуйка Івана і тітки Одарки, які дуже чуйно спали у своїй хаті. Зайшов у будинок і на мить зам’явся у великій кімнаті. Хотів зразу йти спати до себе, але й Біляну ще хотів побачити.

Прокрадаючись навпомацки, підійшов до її дверей і тихо прочинив їх. Вона спала, повернувшись лицем в бік вікна. У кімнаті сіріло, і він бачив, як тендітні плечики дівчини підіймалися і опускалися у такт її диханню. Добре, що їй так мирно спиться.

Він ледве втримався від спокуси, щоб зайти і лягти до неї в ліжко, обійняти зі спини. Згадав, як легко і солодко було засинати, коли вона тримала його за руку. Ох, геть здурів від самотності, що першу-ліпшу дівчину захотілося отак.

Рин затримав погляд ще на якусь хвилину, а тоді зачинив за собою двері і пішов геть.

Біляна розплющила очі, у яких разом з образою світилося полегшення. Вернувся, і добре. Але хай ще ото хоч раз спробує поцілувати!

Вона через нього крутилася усю ніч, не мігши заснути. Підходила до вікна разів п'ять, щоб подивитися, чи не видно Рина. Прислухалася до звуків, що долинали знадвору. Якраз була коло вікна, коли він приїхав, тож зразу вскочила в ліжко, намагаючись вгамувати серце, що скажено стукотіло.

Ні, вона нітрохи не переймалася. Ні, не ревнувала. Просто чого це він їздить ночами сам, коли ув’язнив її тут, так що ні кроку ступити з цього подвір’я. Може, їй теж охота кудись поїхати чи піти, якщо не додому, то хоч лісом прогулятися – а то тут з нудьги можна посіріти.  

З такими думками Біляна нарешті задрімала, але сни були тривожними – снився Рин, який то цілував, то їхав геть; снився похмурий ліс, який сам наступав, коли вона не йшла.

Сонце було вже високо, коли дівчина встала. Одразу пішла до тітки Одарки – хотіла щось допомогти біля печі, але в тої вже все було готово. Тітка всадила Біляну їсти токан[1]. Вуйка Івана десь не було.

Дівчина смакувала їжу, прихвалюючи тітку, і намагалася її розговорити про що-небудь.

- А раз ви тут давно живете, то добре ліс знаєте? – питалася.

- Та знаю-знаю, - відповідала Одарка. Вона сиділа на лавці і перебирала гриби, які вже зранку встигла назбирати.

- Візьмете мене з собою по гриби наступного разу?

Тітка лише похитала головою.

- Пан заборонив тебе виводити кудись звідси.

Біляна зітхнула – таки тітка з вуйком не допоможуть.

- Ну, добре, а ці вовки… Ніколи не бачила, щоб вони на подвір’я заходили.

- Пан навчив їх, вони тільки до межі хащів можуть дійти, на подвір’я – ні кроку.

- І що, вони всі ручні?

- Та які там ручні, просто нас не чіпають, до пана можуть ближче підійти і навіть їжу з рук взяти.

- Ого!

Дівчина швидко зметикувала – якщо Рину вдалося їх приручити, то і вона зможе – чого б і ні? Проблема в тому, що про вовків вона знає не так і багато.

- А правда, що вовки бояться вогню і спиною до них не можна повертатися? – продовжила вона потуги вивідати у тітки більше.

- Правда, - відповіла тітка. – І ще кричати не можна – хіба голосно говорити, але в очі не дивитися.

Очі Біляни загорілися. Може, не так і важко буде поладнати з вовками. Правда, тривожило її не тільки це. Навіть якщо вона пробереться через хащі, далі може чекати ще більше загроз – всяке про гору поговорюють.  

- А правда, що на цій горі ще нечисть всіляка водиться?

Тітка Одарка втерла чоло і глянула на дівчину так, ніби хотіла швидше спекатися її. Проте відповіла:

- Скільки живу, на бачила. Але Іван каже, що водиться. До нього не раз блуд чіплявся.

- А що треба робити, коли блуд причепиться?

- Молитися треба. Сісти собі спокійненько на якомусь пеньочку, тричі прочитати «Отче наш», перехреститися. Можна ще на собі сорочку навиворіт переодягнути, взуття ліве на праву ногу, праве на ліву взути. А, і треба згадати Святий вечір – яка погода була, що на столі стояло.