6. Гіркота

Біляна прокинулася з таким гарним настроєм, ніби мала добру дюжину причин для щастя. Подумала трохи і вирішила, що причин не дюжина, але одна точно є – вона жива, і після поцілунку Рина майже певна, що їй вдасться звідси вибратися цілою і неушкодженою. Він не поцілував би її просто так, правда ж? Мабуть, вона йому сподобалася. А якщо сподобалася – хіба так легко взяти і випити до смерті?

Головне, щоб Біляна сама не перехотіла повертатися, бо ще пару таких «примочок» – і сумніви прокрадуться у серденько.

Дівчина відігнала цю думку і підхопилася з ліжка. Протерла очі і побачила біля ліжка невеличкий глиняний горщечок з якоюсь запашною маззю. Взяла його у руки і піднесла близько до лиця, щоб роздивитися й понюхати.

Її чхання, напевне, на вулиці було чути – аж сльози з очей потекли, так закрутило у носі від ядучого запаху. Біляна не надто зналася на зіллях, тож розрізнила лише м’яту і хвою, що там ще було – хтозна.

Нащо Рин це їй лишив? Точно ж він, хто ж іще тут з зіллями бавився.

Дівчина знизала плечима і поставила горщечок на місце.

За вікном було сіро і далі періщив дощ. Вона вийшла з кімнати і зразу вирішила зайти туди, де Рин чаклував над травами. Проте у «зіллєвій майстерні» його не виявилося – видно, пішов уже спати.

Через невелике віконце лилося достатньо світла, щоб можна було добре роздивитися все тут. Біляні й так нічим було зайнятися, тож вона походжала уздовж стелажів, нюхаючи то ту, то інші рослинку. Відкривала горщики і нюхала їх вміст, приміряла віночок із якихось висохлих квітів, запхала руку у велику дерев’яну діжку і обпеклася кропивою. Вже рушила до дверей, коли кинула оком на великий жмуток полину на столі.

Як же вона раніше до цього не додумалася?! Полин!

Біляна мало не запищала від радощів, задоволена новою геніальною ідеєю. Не любить гіркого, отже? То тепер до неї і близько не підійде! Вона як мала дитина тішилася маленькій пакості, яку вигадала. Знала, що їй буде непереливки, коли Рин розгадає її викрут, але не змогла собі у тому відмовити. Зрештою, треба ж чимось себе зайняти.

Дівчина згадала, що бачила полин за хатою вуйка Івана і тітки Одарки. Чкурнула туди і нарвала повний оберемок гіркої трави.

Вона мала вдосталь часу на підготовку. Тож спочатку сходила поснідати, а тоді зачинилася у «зіллєвій майстерні» і взялася за експерименти. Взяла найбільшу ступку, яку знайшла, і стала кришити туди полин й розтирати товкачем. Було не так то й легко – листя пускало соку менше, ніж їй хотілося, та й запаху аж такого разючого не було – лише смак гіркий. Врешті Біляна ще раз всунула носа у кожен глечик і кожну діжечку, доки не знайшла трохи якогось відвару і невідому мазь з не найкращим ароматом. Додала це до полину і продовжила роботу.

Вона працювала у поті чола до самого вечора і наробила стільки полинової кашкоподібної суміші, що вистачило б не лише себе обмастити, але й Рина, і вуйка з тіткою, і ще на вовків лишилося б.

Задоволена собою, Біляна скинула одяг, щоб добре намаститися, але пошкодувала його потім одягати, тож збігала по своє «панське» вбрання. За вікном темніло, і слід було поквапитися.

Коли почало темніти, вона старанно натерла собі руки і ноги, живіт, шию, лице, сяк-так заляпала спину. Виглядала як якась нявка[1], що впала у болото і вилізла вся у дрібних зелених водоростях.

Біляна натягла зверху свою «панську» сукенку і задоволена побігла до вуйка Івана і тітки Одарки – похвалитися своєю винахідливістю. Старі лише подивилися скоса і головами похитали, мовляв, знову дівці щось дурне в голову стрілило.

Вона вирішила повернутися у будинок і ніс-у-ніс стикнулася з Рином у дверях.

- Ой, ти вже прокинувся? – пролепетала так радісно, ніби тільки цього й чекала.

Він, за звичкою, зітхнув стомлено, ніби не прокинувся щойно, а вернувся з оранки поля. Підняв одну брову, тоді іншу, а тоді нахилився до лиця Біляни.

- Що це ти знову витворила?

Рин роздивився на її лиці розтерте листя і мазнув пальцем по щоці, а тоді сунув той палець собі в рот.

- Полин?

Він скривився так, ніби скуштував овечий послід, і метнув у Біляну недобрий погляд. Ну, як недобрий – такий розлючений, що дівчина мимоволі відступила назад і опинилася на порозі дому.

Дощ якраз стих, але на вулиці було ще свіжо і прохолодно. Вітерець пронизував до кісточок, але погляд Рина пробирав ще більше. Навіть у темряві бачила цю пронизливу лють.

- Змий це з себе! – сказав він роздратовано.

- Не змию, - твердо відповіла Біляна. Страшнувато було просторікувати йому, але все ж вона на те розраховувала. – Буду не на твій смак.

- Он як? Думаю, кров твоя зараз на мій смак, ану надкушу і спробую! Ходи-но сюди.

Вуйко Іван і тітка Одарка зі свічкою вибігли з хати, почувши сварку, та так і застигли у дверях, спостерігаючи за Рином і Біляною.

- Не підходь, - пролепетала дівчина, відступаючи назад.

Він сунув на неї з загрозливим виглядом, і Білянина мужність по-трохи випаровувалася. Вона втратила всяку певність у геніальності своєї ідеї з полином.

Дівчина вже готова була розвернутися і стрімголов кинутися тікати, коли Рин рвонув до неї – не встигла й писнути, як опинилася перекинутою через його плече.

- Кажеш, мені не смакуватимеш? Зате моїм вовкам добре посмакуєш, вони нічого не мають проти полину.

Він рушив твердим кроком у напрямку хащів. Біляна борсалася на його плечі, але все було марно – надто міцно тримав.

- Пусти, чуєш?! Гей, що ти зібрався робити?

- Кажу ж, пригощати вовків.

Рин вже був за крок до стежки, коли вона панічно залепетала:

- Добре, змию, зараз же змию! Не треба вовків.

Рин гмикнув і поставив її на ноги.

- Хутко пішла купатися! Одарка дасть тобі теплої води.

Біляні нічого не залишалося, окрім як послухатися. Вона посунула до хати, намагаючись не піднімати очей на вуйка і тітку – от же і соромно тепер було перед ними.