5. Цибуля

Біляна не знала, як реагувати на його слова. Вона, може, недосвідчена, але ж не зовсім тугодумка. Вона ще й як вміє думати!

Вони зараз у його кімнаті, тут темно, він її обіймає і каже лишитися. При цьому пити її не збирається.

Ну, все ясно. Треба тікати на світло.

Правда, щось не хочеться.

Рин поклав руки на її плечі і розвернув обличчям до себе. Було дивно відчувати його присутність, але зовсім не бачити. Біляна почувалася безпорадною у цій темряві.

Він зробив крок назад, і вона взагалі перестала розуміти близько він чи далеко. Простягнула руку вперед, несміливо мацаючи темряву.

- Ти де? – прошепотіла.

Якщо у цій темряві і варто було чогось боятися, то саме Рина, але без нього було ще страшніше.

Він спіймав її руку і потягнув на себе.

- Ходімо.

Обережно вів її кудись, а тоді зупинився і відпустив. Під ним рипнуло ліжко. Знову дотягнувся до руки дівчини і смикнув на себе. Вона зробила крок і мало не вдарилася у ліжко коліном.

- Я не хочу, - сказала твердо.

- Чого не хочеш?

- У ліжко до тебе.

Менш за все очікувала, що він розсміється. Та від того сміху їй самій раптом стало весело. Оце пригода – у цілковитій темряві з кровопивцею у будинку, оточеному вовчою зграєю, та ще й на горі, куди ніхто не сунеться. Тут або ридати, або сміятися. А оскільки сльози вже вичерпуються, то залишається хіба що сміх.

Сама не усвідомлюючи чому, Біляна теж пустила смішок.

- Що ти там собі надумала? – спитав Рин, досміявшись. – Просто побудь зі мною, доки не засну. Не хочеш лягати у ліжко, сядь скраю.

От дурна. Біляні стало соромно за власні фантазії. У цій темряві лише одне добре – не видно її бурякових щік.

- Просто побути? – перепитала тихо.

- Ну… Співати вмієш?

- Не дуже, навіть моїм вівцям не подобається.

- Тоді просто посидь.

У голосі Рина вперше не чулося ні насмішки, ні втоми. Він говорив просто, навіть весело, як якийсь звичайний собі парубок. Не той, хто п’є кров і боїться сонця.

Біляна нащупала край ліжка і сіла впівоберта. Він взяв її за руку, ніби пересвідчуючись, що вона тут і нікуди не збирається йти. Вже хотіла спитати, навіщо це йому, але тиша і темрява були надто чарівними, щоб руйнувати їх дурними запитаннями.

Рин перебирав її пальці. Тримав тією самою рукою, яку щойно обпік, і Біляна боялася зайвий раз зачепити рану. На дотик його шкіра здавалася м’якою і вогкою, одразу було ясно, що то не сухі грубуваті руки сільського парубка.

У дівчини був час подумати, але чи не вперше в житті вона гнала від себе думки. Боялася надумати, що погано це все. Погано, що їй подобається триматися з ним за руки і що сподобалися обійми зі спини. Погано, що Рин видається їй гарним і що вона його жаліє. Погано, що зараз міркує про нього, а не про те, як втекти додому. От, ну таки ж надумала!

Його пальці зупинилися, а за мить обім’якли. Почулося тихе посопування.

- Ти заснув?

Відповіді не пролунало. Вона посиділа ще кілька хвилин, а тоді вивільнила руку і встала. Знайти двері у темряві виявилося справою нелегкою, але врешті Біляна справилася і вийшла у велику кімнату.

Попереду ще був цілий день. Та що там, попереду були довгі дні тут – тільки щойно, вийшовши з темної спальні Рина, Біляна остаточно усвідомила, що так просто звідси не вибереться.

Щоранку дощі заступали на свою зміну і припинялися ближче до півночі. За довгі дні Біляна дізналася, що вуйко Іван частенько ходить у ближні села, але чогось не навідується в її Річки. Він носить людям трави, над якими чаклує Рин, а повертається додому з різними харчами.

Біляна знайшла ще одну стежку крізь хащі, саме нею ходив вуйко, але і там чатували вовки.

Зграя жила десь у цих хащах, зовсім поруч з людиною, і не соромилася брати в людини харчі. Якось дівчина підгледіла, як тітка Одарка віддавала звірам козячі тельбухи. Потім тітка розповіла, що вовки у цих краях завжди злі і голодні, але за багато років життя тут рід пана Рина навчився давати з тим раду. Та геть приручилася зграя аж коли одного разу пан врятував пораненого вожака своїми травами. Потім, в особливо голодні зими бувало, що підгодовував вовків харчами, які передавали з сіл, чи зайчатиною, яку сам вполював. Так і стали ці вовки охороняти подвір’я.

Ще більше, ніж про вовків, Біляні хотілося дізнатися про самого Рина і його предків – як так вийшло, що вони перебралися жити на гору; чого селяни їм постачали продукти; скільки у них людського і скільки звірячого.

Тітка Одарка вже й хотіла розказати якось, але прикусила губу, спіймавши на собі недобрий погляд чоловіка.

Біляна не могла плакати сама останніми днями – то вона лише думала, що має багато причин дня сліз. Виплакала все, що плакалося за вівцями і коровами; пожаліла себе, скільки було сили; згадала, що, може, скоро помре, і до церви більше не сходить, і сорочки більше не вишиє, і з файним парубком не постоїть під тином. Але раз-другий – та й все, більше такі думки не викликали сліз.

Тітка Одарка лише головою хитала, коли Біляна бралася різати цибулю, щоб поплакати. Вона ще й носилася з тою цибулею повсюди, щоб мати під рукою у разі чого, а коли наближався Рин, то, бувало, голими руками починала оббирати цибулину.

Тепер, після тих обіймів у темряві, Біляні стало не лише страшно, а й чогось соромно потрапляти йому на очі. Тож вона просиджувала у хаті вуйка Івана і тітки Одарки геть допізна, доки вони її не виганяли, щоб спокійно лягти спати. Тоді вона плакала над цибулею і йшла в дім Рина з червоними очима. Він, побачивши її таку, незмінно гмикав, скошував кутик губ і відпускав спати. Якось лише спитав:

- Довго будеш себе цим мучити?

- Доки не відпустиш додому, - бовкнула і гримнула дверима у свою кімнату.

Засинаючи, дівчина чула його тихі кроки у великій кімнаті або за стіною, там, де робилися зілля.  

А ще, засинаючи, чула дощ за вікном. У тому, що зливи не припинялися, була велика перевага – коли Біляна повернеться додому, зможе сміливо заявити, що її жертва не допомогла, і ніхто не перекладатиме провину на неї. Навпаки, це вона зможе сказати односельцям: а бачите, ви мене пожертвували даремно, наслухалися фігляра. Людям стане соромно за свою поведінку, тож жодна жива душа її більше і словом лихим не зачепить.