4. Трави

Біляна поглядала на розкладену в кутку цибулю і ходила туди-сюди кімнатою. За вікном зовсім стемніло, певно, Рин уже прокинувся. Що він робить?

Вона похитала головою. Це тобі, Біляно, треба думати, що робити.

Дощ періщив у вікно від обіду, і було їй від того ще тужливіше – «принесення у жертву» нічим не допомогло, зате тепер вона застрягла тут з тим, хто погрожує випити її кров.

Ну, з таким настроєм Біляна ще й сама, без цибулі, довго зможе плакати. Вона зітхнула, стенула плечима і вирішила піти хоч будинком пошвендяти, нарешті роздивитися що тут і як. Треба було робити це за дня, бо тепер можна і з Рином перетнутися, але… може, вона того й хотіла?

У великій кімнаті було геть темно, але з-під сусідніх дверей лилося світло. Біляна прочинила двері і побачила крізь щілину, що у кімнаті горіли свічки. Сміливо зайшла всередину і аж відкрила рота від подиву. На стелажах вздовж стін були розкладені сухі трави, на столі по центру стояли всілякі діжки, миски і кухлики, а пахло так, ніби в одній кімнаті – весь запас найароматніших карпатських трав.

- І чого прийшла? - з кутка пролунав вже знайомий їй стомлений голос.

Біляна сіпнулася. Він підійшов до столу, несучи в руках невеличку дерев'яну ступку, а тоді взявся перетирати у ній щось товкачем.

- Я не знала, що ти тут. Не можу заснути, то й хотіла роздивитися дім…

- Не можеш заснути чи не хочеш?

А ні, дуже хочеться спати, коли в будь-який момент твою кров можуть випити!

Проте Біляна нічого не відповіла, лише обережно підійшла до столу з іншого боку. Витягнула шию, намагаючись роздивитися, що Рин товче. Навіть у світлі яскравих свічок нічого не побачила.

- Що це ти робиш?

- Зілля від пропасниці.

- Ого!

Вона не стримала здивованого вигуку, почувши, що нічний пан з гори ще й на зіллях знається.

- Ну, маю ж я чимось цілими ночами займатися, - він нарешті облишив ступку і глянув на Біляну. - Або ж ти знайдеш мені цікавіше заняття.

Вона прикусила губу, розмірковуючи над його словами. Це він зараз про кров чи на щось непристойне натякає? Ніколи вона не розуміла і не вміла відповідати на такі натяки хлопців. Та ще й одразу її щоки ставали не те, що червоними, а буряковими. От і зараз до лиця прилинула кров. Біляна сподівалася, що він того не помітив, і якомога впевненіше відповіла:

- Можеш, наприклад, завезти мене додому.

Чи то їй почулося, чи справді Рин кинув смішок.

Він обійшов стола і став за її спиною. Біляна швидко розвернулася до нього лицем і відступила крок назад, впираючись об стіл стегнами. Однак Рин наблизився ще, так що відступати вже було нікуди.

- А судячи з того, як ти почервоніла, подумала про інші варіанти, - сказав з тою ж насмішкою в голосі і з тим же піднятим кутиком губ.

Треба ж, таки помітив.

Біляна не мала, що відповісти. Лише опустила очі і згадала, що пора б поплакати.

Раптом він поклав руку на її плече, провів пальцями по густій вишивці, а тоді ковзнув вниз рукавом, мимохідь зачіпаючи її пальці. У зворотному напрямку – від її пальців до плеча і далі до серця – побігли мурашки.

- Йди краще спати і не заважай мені, маю багато роботи, - сказав він якось збайдужіло і повернувся на місце до своєї ступки. – Не бійся, не вкушу, доки спатимеш, у мене зараз інші турботи.

Біляна полегшено видихнула. Пронесло, не треба чавити з себе сльози. Вже рушила до дверей, коли почула:

- З якими травами ти купаєшся?

Біляну питання трохи здивувало – навіщо це йому?

- Ну, з чистотілом, гірською ромашкою і маренкою запашною. 

- Гм, ні, це щось інше.

Вона знизала плечима й пішла собі, доки не передумав.

Тільки повернувшись у свою кімнату, зрозуміла, наскільки стомилася і хоче спати – все-таки минулу ніч очей не стулила. Переодягнулася у своє «панське» вбрання і залізла в ліжко – Рин таки мав рацію, ця сукенка більше для сну годиться.

Засинаючи, Біляна згадувала своє село, господарство, вуйка, з яким вічно гризлася, щоб не пив. І за усім цим сумувала, навіть за вуйком. А потім всю ніч їй снилися заповнений вогнями майдан, ліс, вовки і пан Рин. Він – найбільше. Снилося, як нахилявся до її шиї, як притискав то до стіни, то до стовпа, хотів вкусити, та не кусав. Але навіть вві сні Біляна не боялася і не ховалася від нього, навпаки – намагалася бути ближче і дізнатися про нього все.

Прокинулася вона з новою зухвалою ідеєю – приручити спочатку Рина, потім приручити вовків і піти собі додому. Так, щоб він відпустив, а вовки пропустили.

Вона підхопилася з постелі і швидко переодягнулася. Вирішила, що нема чого гаяти часу. На вулиці вже було світло, але Рин міг, як і вчора, ще не лягти спати.

Біляна не знала, з чого конкретно почне приручення, не встигла про це подумати, але й дідько з ним, вирішила, головне бути в нього на очах, плакати, щоб не вкусив, і піддобрюватися з усіх сил. Сумнівно, що надовго її вистачить, але спробувати треба – може, він не такий вже й розумний і швидко розм’якне.

Біляна вискочила з кімнати і завмерла одразу за дверима. Рин стояв спиною до неї і розминав шию. Певно, після ночі роботи над столом стомився. Він не міг не чути, що вона позаду, але не реагував. І замість того, щоб щось сказати, Біляна стояла мовчки і витріщалася на його спину. Видавалося, що біла полотняна сорочка була замала і обтягувала спину надто щільно. Але що там, видовище було гарним – попри худорляву статуру, Рин мав широкі плечі.

Вона подумки насварилася на себе: ще чого, то губи у нього гарні, то спина! Кидай це, Біляно!  

Врешті йому урвався терпець.

- Ти там клинка за моєю спиною гостриш чи що робиш?

Вона оговталася і почала буряковіти.

- Чого це… Я просто не хотіла заважати.

- Тому стоїш і витріщаєшся?

- Можу допомогти, якщо хочеш.

Біляна ляпнула і тільки тоді подумала. Але, зрештою, збиралася ж його приручити, то можна й почати! Не здивувалася, коли він вже звично гмикнув, але здивувалася, коли відповів: