2. Дорога на гору

Розплющивши очі, Біляна побачила все ту ж темряву. Тільки тепер темрява трохи хиталася.

А, то не темрява хиталася, а сама Біляна! Під нею ходуном ходили м'язи коня, який повільно кудись чимчикував. Дівчина сиділа боком на холці[1] коня, у стегно їй муляла лука[2], а скронею вона спиралася об щось... об когось! Різко відсмикнула голову, та так, що похитнулася і ледве втримала рівновагу. Виходить, доки була без свідомості, її скроня мирно лежала на чоловічому плечі. Треба ж таке, вона вперше притулилася до чоловіка, а ще навіть не розгледіла його.

- Відпусти мене! – закричала дівчина і спробувала зістрибнути з коня, щойно до неї дійшло, що відбувається.

Однак він не дозволив, міцно обхопивши її стан однією рукою, а іншою тримаючи повідець.

 - Сиди смирно, - прошепотів з тією самою утомою у голосі, яку Біляна розчула ще біля стовпа. – Впадеш – переламаєш собі все.

- Куди везеш мене? Хто ти?

- Не кричи. Так гарно, тихо було… Приїдемо, поговоримо.

Вона важко дихала, але вже не сіпалася, лише спробувала влаштуватися зручніше. Але за що тоді було триматися, щоб не впасти з коня і таки не поламати ноги у цій темряві?

Він взяв повідець обома руками, правиця була за спиною Біляни, а лівиця попереду, так що дівчина опинилася у захваті. Мить повагавшись, вона вчепилася пальцями за лікоть його лівої руки. Він ніяк на те не відреагував.

Врешті Біляна роззирнулася довкола. Куди ж вони їдуть? Було відчутно, що піднімаються догори, але підйом ще був не стрімким, так що дозволяв їхати верхи.

Темрява місцями видавалася рідшою, і Біляна нарешті зрозуміла, що то просвітки між деревами, отже, вони вже у лісі. Якась гілка зачепила її руку, Біляна завертіла головою і побачила величезне розлоге дерево. Трьохсотлітній бук!

Отже, вони справді їдуть на гору! Жодна жива душа з їхнього села далі цього бука й кроку не ступить. По дрова, по гриби чи по якусь живність до лісу – то тільки до бука. Далі – володіння нічного пана, і ніхто звідтіля живцем не повертався. Принаймні, так говорять легенди. Бо за її пам'яті ніхто й не пробував.

У селі розказують, що востаннє туди ходили ще за дитинства її покійного тата. Ніби-то молоді хлопець і дівчина, яким батьки не дозволяли взяти шлюб, тоді разом втекли. Слідом гналися, тож пара вирішили сховатися на деякий час там, куди ніхто не поткнеться. Далі трьохсотлітнього бука за ними, звісно, й не побігли. І потім більше їх ніхто не бачив. Кажуть, на тій горі вони знайшли свою смерть.

- Може, ти мене відпустиш? – спитала дівчина обережно.

- Ні, - відказав незнайомець.

Біляна напружилася і вже хотіла спитати, як це вони конем на гору мають виїхати, коли незнайомець смикнув за повідець, змушуючи коня звернути праворуч. Виглядало на те, що далі вверх не подеруться, а обігнуть гору боком.

Вона хотіла б ще щось випитати і таки розібратися, куди їдуть і що відбувається, але, здавалося, питання марні, та й було надто страшно злити незнайомця. Отак серед лісу на горі, з якої не повертаються, та ще й з невідь-ким – хто б не злякався? Але брикатися чи пробувати зістрибнути з коня – справді не варіант: можна поранитися, та й далеко не втечеш, швидше заблудишся. До того ж, спочатку треба розібратися, чи дійсно він нічний пан і чи справді йому треба її кров.

Біляна вирішила зачекати і добре обмізкувати, що має казати. Її одежа так і залишалася мокрою, зуби далі цокотіли, але були проблеми й важливіші за холод, тож дівчина не зважала.

Врешті-решт вони знову почали підніматися вгору, але не надто стрімко, і швидко виїхали на якусь більш-менш рівну місцину – Біляна навіть не здогадувалася, що на цій горі таке місце є.

З усіх ближніх гір ця була найменшою, але найдивнішою – полога і з гарним густим лісом аж до трьохсотлітнього бука, а далі різко шпиляста і з залисинами. Гору прозвали Сивою – люди казали, що над нею хмари завжди сірі й надуті, навіть коли над іншими геть білі. Мовляв, то-то, зразу видно, що якась нечисть живе. Хоча Біляні здавалося, що хмари як хмари, такі самісінькі, як і всюди.

Несподівано дерева розступилися, а їх замінили хащі. Та такі непробудні, що, здавалося, жодна живність не пролізе. Проте серед них щось раптом зашаруділо – то зліва, то справа - мабуть, якісь звірі таки водилися. Та й кінь таки знайшов стежку. Гілки трохи зачіпали сукню дівчини, і лице довелося обороняти, але, на щастя, то тривало недовго, і вони виїхали на повністю вільну від хащ і дерев місцину.

Біляна розтулила рота від подиву, видивившись у вже трохи поблажливішій темряві здоровенний будинок. Не дерев'яну хату, як всі у їхньому селі, а щось втричі більше, вище і, здається, муроване. Щоправда, поруч стояла і невеличка дерев'яна хатина та, певно, стайня.

Все-таки це дім нічного пана, вирішила дівчина, жодних надій не залишалося – на цій горі ніхто більше не жив. Він зістрибнув з коня, а тоді, не довго думаючи, потягнув Біляну за поділ сукні вниз. Вона з несподіванки вискнула, летячи з коня прямо йому в руки.

Він допоміг їй стати на тверді ноги, а опісля завів коня в стайню. За хвилину вийшов і повів Біляну у великий будинок. Вона була такою розгубленою, що навіть не встигла припустити можливість втечі, доки чекала – лише роззиралася з німим подивом.

Важкі дерев'яні двері заскрипіли, впускаючи господаря і гостю в дім. Біляна опинилася одразу у великій кімнаті і обережно ступила кілька кроків вперед, на кволе світло – то головешки дотлівали у дивній відкритій пічці прямо на підлозі.

У кімнаті стояв приємний запах лісових трав.

Господар шмигнув повз неї і за мить опинився біля «пічки». Докинув туди дров, а потім запалив від вогню свічку, що стояла на столику поруч.

Біляна обережно, трохи побоюючись, але все ж підійшла ближче до вогню – хотілося висушитися і погрітися. Він розворушив вогнище металевою кочергою і підвівся.

У кімнаті посвітлішало. Двоє роздивлялися одне одного. Дівчина з двома довгими темно-русявими косами, дрібним личком і гострими очицями. Хлопець з темною шевелюрою, стомленим поглядом і неприродньо блідим обличчям. Навіть у тьмяному світлі Біляна бачила, яка у нього бліда, аж напівпрозора шкіра. Він виглядав зовсім юним, не старшим за її сусіда Митра, а тому було… Скільки ж йому було? Ну, коли Біляна тільки вчилася рахувати курей, Митро нацуплював на голову батькову крисаню[3], і та ще спадала на очі. Словом, не аж так дуже старшим був Митро. І цей, видно, теж.