Майдан навпроти церкви був заповнений вогнями. Палали шість малих багать по периметру і одне велике у центрі, поруч зі стовпом, до якого прив'язали Біляну.
Дівчина схилила голову і зажмурилася – не хотілося бачити усіх цих людей, які ще вчора здавалися добрими і привітними, а сьогодні влаштували дурну оказію з «жертвопринесенням». Як тільки додумалися до такого?! Кричати і вимагати, щоб відпустили, вже теж несила було – пересихало у горлі, та ніхто й не думав принести попити.
Клаповухий Мирон з тими двома дужими опецьками, Яськом і Климом, коли прив'язували, навіть очей на неї не підняли. Навіть не глянули, вибачення не попросили, лиш приговорювали, що так треба, що то задля села. І за що їй така кара? Кому вона завинила, що з нею отак?
Он Лелю, внучку хворої Мотрі, все життя цькують, бо бідна, а її, Біляну, не люблять, бо багата. То якою треба бути? Ох, був би живим тато, він би такого не допустив.
Біляну розібрало од жалю до себе, та так, що сльози покотилися градом. Ні, нема чого плакати! Не плакала за стільки літ життя, то і перед смертю не треба починати. Зрештою, хтозна, може з тим нічним паном з гори вийде домовитися, вдасться чимось відкупитися? Біляна все б віддала – і корів, і овець, і навіть курей всіх до одної, якщо вуйко їх ще не продав чи не пропив, доки вона оце тут стовбичить. Той може!
Дівчина зітхнула і витягнула шию глянути, чи не видно ще того, кому її призначили у жертву.
Та що тут могло бути видно! Темінь така, що й святого Петра в білих одежах і з німбом не побачив би! Місяць спробував був вигулькнути, але махнув на те все діло рукою і сховався за хмари. Та й вогнища погано допомагали – далі за хату тітки Марії видно не було.
Односельці ходили поодаль, роззиралися, чекали, але близько не підходили – соромно. Ще би не соромно було дочку самого Степана Гавриліва віддавати на поталу чудовиську, яке кров п'є. Ох, старий господар, певно, в могилі перевертається. Хороший був чоловік, та єдину доньку сиротою лишив, самісінькою на світі. Але що, сама винна – сваталися ж хлопці, прийняла б якого – було б кому заступитися, не стояла б оце тут.
В дальньому кутку загавкали собаки, і ніби по команді за тим гавкотом пустився дощик. Спочатку мжичив, так що навіть приємно було лице підставляти, а потім подужчав, розганяючи людей з майдану. Тільки над Біляною ніхто й не подумав зжалитись – їй тут стояти доти, доки не спуститься пан з гори.
Менші вогнища швидко погаснули під дощем, велике ще тліло. Тонка одежа прилипла до тіла дівчини, змокла геть, так що тільки холоду додавала, а від наготи ніц не захищала. Добре, що темно, а то, певно, і настовбурчені від холоду соски вже кожен побачив би через це тонке, та ще й біле плаття. Бо носила б ти завжди, Біляно, нормальну полотняну одіж, то може не так би холодно й соромно було! Але ж ні, треба було справити собі дурне панське вбрання у того проїжджого гендляра і нацупити саме сьогодні. То на, маєш, мерзни тепер.
Вона не витримала і, клацаючи зубами від холоду, все ж спробувала гукнути людей:
- Гей, лишився тут хто? Заберіть мене хоча б доки дощ пройде!.. Йой, не втечу!
Жодна душа не відгукнулася, тільки знову собаки загавкали, а тоді ще й завили. Від того виття Біляна зіщулилася, та вже була й не певна, скільки мурашок на її тілі з’явилися від холоду, скільки – від страху.
Дощ періщив так, що вуха закладало. Біляна сяк-так вгамувала спрагу, підставляючи лице під краплі, хоч і незручно було задирати голову, б'ючись потилицею об стовп. Грубі мотузки не лише зв'язували її руки позаду, а й обвивали все тіло.
Треба ж, як корову, що гониться, прив'язали. Ніби вона своїми тонкими ручками в силі хоч одну ту мотузку порвати!
Нелюди кляті! Дівчина перебирала лайливі слова, яких наслухалася від вівчарів за всеньке життя.
Ой бо’, скільки ж там було того життя! Навіть з хлопцями ще як слід не гуляла – ні від одного серденько не тьохкало.
Біляна росла не балуваною, дружила з місцевими дівчатами і парубками, навіть з біднішими; по господарству тямила: і корів доїла, і кіз, коли треба. Балував її тато тільки в одному – подарував розкіш, яку в тутешніх краях не заведено було давати дітям, – право вибору. Не силував виходити заміж, не шукав вигідну пару, а вчив самій приймати рішення. Коли хто й підходив до нього з пропозицією, мовляв, ану породичаймося, чоловік незмінно казав, щоб спочатку з Біляною говорили, як вона захоче – так і буде. Тато її беріг, але вчив, щоб добре про все думала.
І ще вчив, щоб ні роботи, ні людей не цуралася.
Та толку з того? Ці люди тепер її взяли і вирішили нічному пану віддати, щоб зжер її чи крові надудлився і перед силами природи словечко замовив. Ну дурні! Ото церква в селі, а вони коли що – до відьом і сил природи кидаються.
Але то все той фігляр заїжджий, дідько б його вхопив! Бо він, бачте, і на мадярах був, і у Валахії, і в Трансільванії, то все добре знає! Тю! Забив памороки вуйку Остапу, найповажнішому чоловіку в селі, що той з підтиснутим хвостом зранечку до Біляни присунувся.
- Нема, крім тебе, кого пану з гори віддати, - каже. - Лелю не можемо, бо ж хвору Мотрю мусить хтось доглянути. Василина сама нездужає, куди її з ліжка тягнути, а решта або ще малі, або посватані вже.
Біляна з подиву часто закліпала очима, а тоді пирхнула:
- І думаєте це допоможе?
- Більше нам нема на кого надіятися, як це не поможе, то вже не знати, кого помочі просити і що робити.
- А чого то пану з гори дівчину вирішили віддати? Он сусідні села його харчами задобрюють.
Чоловік відмахнувся.
- Ой, здалися йому ті харчі, говорять же – він кров п'є. Кажуть, їде десь далі і вимінює ті харчі у злиденних сімей на діток чи дівчат юних – у кого кров смачніша.
- Це вам той фігляр понарозказував оповідок? - розізлилася Біляна.
- Ну, чого оповідок... Він людина тямуща, у світах побував, всяке бачив і знає. Бачив і чув про таких, що кров п'ють і цілі села гублять. Наш пан з гори ще добрий, ні разу не навідався по кров до нас, а ми ж його нічим і не частуємо. Може, того природа і злиться! Так що, Біляно, готуйся, прийдуть під вечір хлопці по тебе – мусимо то сьогодні зробити. Та не бійся, може то й так, трохи вип’є та й лишить тебе…
#1126 в Любовні романи
#26 в Історичний любовний роман
#271 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 07.05.2020