5

Я поринула у свої спогади, зовсім не реагуючи на те, що відбувалось за спиною. Але раптом відчула дивний поштовх у спину, ніби хтось невидимий намагався привернути до себе мою увагу. Обертаюсь і одразу чую звук якогось предмета, який падає на бруківку.

Очима уважно шукаю джерело і бачу неподалік високу фігуру якогось чоловіка. Фіксую біля його ніг ціпок, певно це він так гучно пролунав, коли впав.

Йду вперед, а серце чомусь калатає. Не знаю, чи сподобається незнайомцю, що йому намагатимуться допомогти. Байдуже, бо розумію, нахилитися цій чоловічій фігурі важко.

– Я допоможу, тримайте ваш ціпок.

Я щиро посміхаюсь до того моменту, доки не зустрічаюсь очима з блакитними очима Олега. Чую знову глухий стукіт біля своїх ніг. То ціпок вилетів з моїх замерзлих пальців.

Олег ніяковіє та намагається щільніше закутатись у пальто, підняти вище теплий вовняний шарф. І тільки зараз я бачу у світлі ліхтарів його обличчя. І ніби повітря забракло у легенях.

–  Ти божевільний, Олеже! Ти божевільний!

Не треба бути супер розумною, щоб зрозуміти все те, що сталося. На його щоці бачу шрам. Він занадто помітний, але гарне обличчя мого коханого чоловіка не стало від цього гіршим.

І одразу мозок починає працювати на всю потужність. Аварія? Чи хтось намагався його вбити, коли він повертався з роботи? Пішохідний перехід? Ціпок! Так, якщо він ним користується, то певно проблеми зі спиною.

– Коли з тобою трапилась трагедія, то ти вирішив…ти за мене все вирішив?

– І часто так граєш з вітром, Інно?

Голос коханого такий, як і колись, з нотками легкої іронії, але повільний. Хапаю ціпок та подаю йому.

– Не переводь стрілки! Будь хоча б тепер сміливим та, дивлячись мені в очі, чесно зізнайся, що думав лише про себе, що вибір зробив за мене!

Мене всю трусить, а він просто посміхається. Довго мовчить, спираючись на ціпок.

– Добре, відповім, поки ти з думками збираєшся. Вже третій рік вітер грає з моїм волоссям ось на цій набережній. Не ти, а він! Так зрозуміло?!

– Моя палка, вогняна дівчинка зовсім не змінилась.

Він це говорить, а у мене серце у горлі калатає. Тільки не плакати. Зараз не можна. Я маю зберігати тверезий розум. Я маю знати все.

– Ти чому змусив мене чекати на тебе довгих три роки? Чому?

Я хочу взяти його за руку, але він сахається, ніби я якась прокажена. Зрозуміла. Йому не потрібна моя підтримка. Бо він так вирішив!

– У тебе хтось є? – питаю без ілюзій.

Не знаю, нащо це роблю, але такі чоловіки не бувають вільними. Він з якихось своїх причин міг звільнити мене від страждань, але згодом розпочати нове життя…з іншою.

– Нікого, моя подружка ось у цій руці.

Нарешті. Заговорив, йде на контакт.

– Якщо тобі важко стояти, тут неподалік моє авто. Ходімо, я змерзла.

Свідомо брешу, що холодно. Ні, зараз мені дуже спекотно, бо кров пульсує по тілу, ніби вулканічна лава.

– Інно, нічого вже не повернути. На мене чекає Іван. Тому вибач, маю повернутись.

– Ти хочеш, щоб від відчаю я ось тут вкоротила собі віку, бачачи, як ти йдеш?

Так, я збожеволіла. І буду грати нечесно, бо й він грав весь цей час зі мною нечесно.