– Бачу, що це дійсно ви. У мене для вас повідомлення. Від Олега.
– Стривайте, а де він сам?
Усміхаюсь до незнайомця, бо в ту мить я ще не знала, що за звістку приніс мені той чоловік. Вважала, що на мене чекає якась дивовижна пригода. Знаючи Олега, могла дозволити думати про який романтичний вчинок на річницю знайомства.
– Там все написано. Просто прочитайте. Вибачте, та маю йти.
Чоловік пішов, а я здивовано розглядала конверт і намагалась втамувати внутрішнє тремтіння.
"Привіт, вибач, що довелось таким способом передати тобі прощального листа. Але так буде правильно. Інно, я вдячний тобі за рік чудових стосунків, але маю сказати одну важливу річ. Ти молода, гарна та успішна. У твоєму житті ще буде купа злетів, тому просто впевнено рухайся вперед. Але без мене... Я тривалий час не знав, як правильно підібрати слова, щоб розповісти тобі про те, що мене турбує. А турбує мене моя кар'єра. Вкотре переконався, що довготривалі стосунки не для мене. Стати батьком великої родини я теж не хочу. Я самітник. Вибач."
І більше нічого! Я не одразу зрозуміла, що по щоках течуть сльози та падають мені на рукав пальта. І я кусаю губи, щоб стримати крик відчаю.
Це не правда! Він просто мене зрадив! Знайшов іншу, а зізнатися очі в очі не зміг.
І марно я телефонувала. Номер заблоковано. І марно намагалась відшукати його друзів. Вони мовчали, або ж намагались зухвало вигнати мене.
А потім я здалась. Зачинилась у власній квартирі та плакала тиждень часу. Лише мама відчула, що зі мною щось не так. Вона власними ключами відкрила квартиру та знайшла мене у жахливому стані. Місяць, другий, третій у постійних візитах до психолога. Відсутність новин мене руйнувала ще більше. А коли зацвіли дерева, я ніби оговталась.
Чудовим весняним ранком відчинила вікно і вдихнула свіже повітря. Я маю жити далі. Без нього. З пораненим серце. Але жити та рухатись далі.
Довго не вагалась, попросила у головного директора вакансію в іншому місті. Сергій Іванович пішов назустріч. І ось вже стільки часу я живу тут. Маю чудових друзів, разом з Оксаною винаймаю квартиру. І, мабуть, щаслива?
– Я маю їхати, розумієш? Якщо хоч якесь місце у його серці я трішечки займала, то він обов'язково згадає про те місце.
– Ти наївна. Чоловіки простіше ставляться до стосунків.
– Пробач.
Я, притискаючи сумочку до живота, біжу сходами вниз. Викликати ліфт не маю бажання. Так, я дурна. Тому що чекати з року в рік на зустріч з минулим на набережній — це повільно вбивати себе. Але я не можу звільнити своє серце від кохання. Голова та мізки чудово розуміють весь трагізм ситуації, в якій я опинилась, а от серце. Воно стискається від болю та вперто вірить у те, що це не кінець.
Я уважно слідкую за дорогою. Цьогоріч знову тепла зима. І сонце. Вже три дні світить яскраве сонце. Воно нагадує про Олега, воно розбурхує всередині мене спогади. Ось він дарує мені квіти на восьме березня, а ось запрошує мене у парк відпочинку на каруселі. А потім море, відпочинок біля річки, новий рік у Буковелі.
Горло стискає спазм, хочу плакати та розумію, що за кермом цього собі дозволити не можу. Я сильна. Я завжди була сильною. Як і моя мама.
– Доню, ти вже в дорозі?
Вона телефонує і навіть не питає, чи буду я їхати. Вона знає свою вперту доньку. Знає, що я буду робити так, як радить серце.
– Так, мамо, ближче до вечора буду.
– Чудово, бо я готую твої улюблені вареники з сиром.
Я сміюсь крізь сльози та відчуваю її любов у кожному слові, зітханні чи сміху.
– Я тебе люблю, донечко.
В телефоні монотонно муркоче відбій. Вмикаю радіо та залишок шляху просто розважаю себе відомими хітами.
Недалеко за обрієм видніються вогні мого міста. І знову серце тріпоче. Ніби хоче вирватись на волю та залишити мою грудну клітку назавжди. Руки ще міцніше тримають кермо.