Між шкільними стінами.

Різкий дзвінок, що сповіщає про кінець уроку, пронизує тишу шкільної будівлі. Всього за мить коридори наповнюються гомоном — двері класів різко відчиняються, і хвиля учнів стрімко заповнює простір, перетворюючи тишу на хаотичний, живий шум розмов і сміху. Хтось вже біжить займати чергу в столовій, а хтось — на наступний урок. Молодші класи бігають по поверхах, ніби це не перерва, а змагання — хто швидше добіжить. Проте, згадуючи молодші класи, можливо, воно так і є. Старшокласники, хоча й не всі, ідуть у компанії своїх однокласників, так як і Паша.

— Соні не буде сьогодні, так? — питає рудий хлопець, який іде поряд із Пашею. Його волосся набагато коротше Пашеного і нагадує їжачка, проте, навіть не дивлячись на це, Вова якось умудряється настільки не доглядати за ним, що воно постійно здається надто неохайним. Та й взагалі виглядає цей хлопець, як типовий гопник — ходить частіше всього в чорному адідасівському костюмі, але від "Adidas" там мало що залишилося, бо куплений він на Краківському базарі у Львові. Хоча він і створює враження (чи хотів би) хулігана, через не надто високий зріст виглядає не так загрозливо.

— Та я шо знаю? — відповідає Паша, поправляючи чолку, яка постійно спадає на очі і заважає. Вова на це тільки закочує карі очі. Пашка пам’ятає, скільки разів той звертав увагу на відросле волосся хлопця, мовляв, "Тобі пора підстригтися", хоча Паша так не рахує. Йому подобається, та й відросло волосся не так щоб сильно.

— Ви ж з нею там... шось мутите, — каже Вова, злегка піднімаючи брову і зиркнувши на Пашу з недовірою.

— Шо-шо? Я і Соня? — Паша якусь мить дивився на Вову розгублено, не в змозі зрозуміти, як це подібне він міг вигадати, якщо Соня його найкраща подруга. Настільки найкраща, що він навіть не міг подумати про якісь стосунки з нею! А Вова вже все собі надумав. І тільки уявивши все, що собі нафантазував Вова, Паша голосно розсміявся. Заспокоїтися не міг, доки вони не дійшли до класу, і то там його ледь відпустило. А Вова більше про це не говорив, напевно, зрозумів, що був неправий.

Та сама Соня якраз стояла коло своєї передостанньої парти, готуючись до уроку. Проте надто сильно кидалося в очі дещо: замість звичного каре по плечі тепер була досить коротка зачіска "під хлопчика", про що й вигукнув в ту ж мить Вова, поки Паша просто витріщався, дивуючись уже вдруге за п'ять хвилин.

— Ти тепер як пацан, в натурє! Сонька, ти чо? — сміючись, каже Вова, на що Соня, повертаючись, кидає погляд на рудого: — Ой, рижий, мовчи.

— Ти так афігєнно виглядаєш! — каже Паша, на що Соня усміхається, з таким виразом обличчя і поглядом, ніби кажучи: "З'їв, Вова?". Дівчина опустила зі стільчика свій рюкзак на підлогу біля парти. На рюкзаку висів один значок із Соніком і декілька з Сімпсонами, останні трохи потерті. А сама Соня була одягнута у звичайні сині джинси і чорну водолазку, з накинутою зверху смугастою толстовкою, а сережки-гвоздики додавали якогось контрасту на фоні вже короткого русявого волосся.

— Дякую, — Соня підходить ближче до хлопців, бо все ж розмовляти через пів класу не надто зручно.

— Але ахрінєть... ти як на це рішилася? — питає Пашка, поки Вова риється у своєму рюкзаку. Паша в цей момент думає, в чому там можна було загубити тих пару гривень, тому що все, що носив із собою Вова, це зошит незрозуміло з якого класу і предмета, бо писав він там усе. І то тільки тоді, коли його змушували вчителі, а так дай бог, щоб хоч класну роботу записав.

— Ну-у, я давно хотіла, мені каре не дуже подобалося і не дуже пасувало, — знизує плечима дівчина і кидає погляд на Вову. — Ти там ідеш?

— Да-да, зараз, — коротко відповідає той і підходить до Паші з Сонею.

— зараз реально краще, — усміхається Паша.
— Нам ще Владіка забрати треба, — додає хлопець, виходячи з класу, а Вова, який плентався десь поряд, бурчить, бо Владік йому не подобається.

— Ото чого ти з ним возишся постійно? Він якийсь... пєдік, напевно, дивний! — каже Вова, а дивним цей хлопець здавався йому тільки через те, що одягається неформально і має досить довге волосся. Але ж яке це волосся гарне! Таке обрізати — гріх. Паша би такого Владу не пробачив.

— Та сам ти пєдік, заспокойся! — трохи підвищивши тон, каже Паша, знаючи, що це спрацює, і Вова справді замовкне та перестане говорити подібне про такого справді хорошого хлопця.

— О господі, снова його захищаєш, — закочує очі той і ховає руки в кишені спортивок.

Якраз по дорозі до їдальні, підходячи до сходинок, Паша помітив знайому спину. Та й взагалі, як його не помітити? Таке світле і довге волосся, яке сягає трохи нижче плечей, має тільки Влад. До того ж він досить високий, за літо виріс аж до метр вісімдесяти п'яти. Хоча різниця у зрості не так помітна, бо ж Паша сам майже метр вісімдесят, але це поки Влад не одягне свої берці, які додають ще сантиметрів п'ять, як не більше.

Паша за мить долає відстань між ними й кладе долоню на плече хлопця, змушуючи звернути на себе увагу, бо в коридорі, повному школярів, Влад його зовсім не чув.

— Ідемо в їдальню? — питає Паша зі своєю звичною усмішкою, а Влад тільки повертається до хлопця позаду.

— А… так-так, — киває він, ще трохи розгублено, затримавши погляд сірих очей на хлопцеві навпроти. Проте це була лише мить, а після Влад побачив позаду Пашки Вову — і не любив він цього рудого так само, як і він Влада. Паша вже пішов у напрямку сходів, що вели на перший поверх до їдальні.

Черга там вже зібралася чимала, та й людей було повно, як завжди після третього уроку. Влад, помітивши, що в їдальні сьогодні сирники, вже стояв у черзі першим серед своїх друзів (і хоча у "друзі" Вова не входив), а Пашка позаду, розповідаючи Владу про те, що сталося вчора в школі (та як Влада тоді не було): як його бісить географічка, яка чомусь його не полюбила, і як вона ставить низькі оцінки саме йому. Він зовсім не звертав уваги на те, що в їдальні й так досить шумно. Влад його спокійно слухав, час від часу щось відповідаючи, і Паші це подобалось — Влад завжди так уважно його слухав.