Глава 32. Хранитель Першого Порогу

Глава 32. Хранитель Першого Порогу
Частина I

Кроки не поспішали.

Вони не звучали загрозливо.

Не були схожими на ходу людини чи звіра.

Кожен удар об кам'яну підлогу нагадував удар серця самого Залу Порогів.

Безликий стояв нерухомо.

Перед ним, на чорному постаменті, лежав Атам Жнець.

Перший ритуальний ніж.

Перший інструмент завершення.

Він більше не дивився на клинок.

Уся його увага була прикута до темряви, звідки наближалася невідома істота.

Навіть голос, який супроводжував його від початку цієї подорожі, мовчав.

Безликий зрозумів.

Той, хто зараз ішов до нього, не потребував перекладачів.

Він сам був відповіддю.

...

Темрява повільно розступилася.

Спочатку з'явилася висока постать.

Потім — темний плащ.

Далі — руки.

Старі.

Не зморшкуваті.

Саме старі.

Наче час давно перестав залишати на них свої сліди.

Обличчя приховувала гладенька маска.

Без очей.

Без рота.

Без жодної риси.

Лише біла поверхня.

Вона нагадувала порожній аркуш, на якому ще не написана історія.

Безликий відчув дивне хвилювання.

Ніби дивився...

На самого себе.

Незнайомець зупинився за декілька кроків.

Мовчання тривало довго.

Нарешті пролунали слова.

— Ти дивуєшся.

Голос був тихим.

Але його чулося не вухами.

Він лунав усередині свідомості.

— Хто ти?

Декілька секунд незнайомець мовчав.

Потім відповів:

— Моє ім'я давно втратило значення.

Я був першим, хто погодився стати Вартовим.

Безликий мовчки слухав.

— Я стояв тут тоді, коли ще не існувало цього Залу.

Я пам'ятаю час, коли люди не боялися смерті.

Я пам'ятаю світ до богів.

У грудях Безликого щось здригнулося.

Світ...

До богів?

— Це неможливо...

— Для вашої історії — так.

Для пам'яті — ні.

Незнайомець простягнув руку.

У повітрі виникло коло світла.

У ньому почали з'являтися образи.

Не видіння.

Не ілюзії.

Справжні спогади.

...

Безликий побачив Землю.

Але вона була іншою.

Континенти ще не мали сучасних обрисів.

Небо світилося м'яким сріблястим сяйвом.

Повітря було густішим.

Прозорішим.

Люди ходили серед величезних дерев.

Вони не будували міст.

Не воювали.

Не поклонялися богам.

Вони просто жили.

І дивилися.

Не очима.

Свідомістю.

Безликий відчув, що кожна людина в тому світі випромінювала світло.

Справжнє.

Живе.

Воно оточувало тіло м'яким коконом.

Саме таким, про який колись говорив дон Хуан.

Світлова оболонка.

Повна.

Не обрізана.

Не виснажена.

Незнайомець тихо промовив:

— Такою була людина.

Вона народжувалася пам'ятаючи.

Не навчалася бачити.

Бо вже бачила.

Не шукала Бога.

Бо жила всередині Великого Порядку.

Безликий уважно дивився.

— Це був Рай?

— Ні.

Рай — людське слово.

Це був природний стан.

...

Раптом небо змінилося.

У висоті виникли темні смуги.

Вони не були схожими ні на хмари, ні на блискавки.

Швидше...

На розломи.

Наче сама тканина простору почала тріскатися.

Із цих тріщин щось виходило.

Не кораблі.

Не істоти.

Не енергія.

Щось, що не мало правильної форми.

Воно постійно змінювалося.

Наче людський розум не міг його правильно побачити.

Безликий відчув знайоме відчуття.

Так виглядали летуни.

Але...

Ці були іншими.

Значно більшими.

Значно давнішими.

— Хто вони?

— Ми називали їх Тими, Хто Споживає Намір.

— Це летуни?

— Летуни — лише їхній молодший рід.

Безликий мовчав.

Усе починало набувати нового змісту.

— Вони не прилетіли завойовувати.

Вони не потребували територій.

Їм не були потрібні океани.

Не були потрібні гори.

Їм було потрібне лише одне.

Свідомість.

...

Картина змінилася.

Безликий побачив, як одна з темних істот зависла над людиною.

Не торкаючись її.

Просто перебуваючи поруч.

І тоді світлова оболонка людини трохи згасла.

Лише на мить.

Але цього вистачило.

Людина озирнулася.

Її погляд став іншим.

У ньому вперше з'явився страх.

Потім сумнів.

Потім бажання володіти.

Потім заздрість.

Потім гнів.

Безликий різко вдихнув.

— Вони...

Не створили зло.

— Ні.

Вони лише навчили людину дивитися на себе окремо від світу.

Саме тоді народилося Его.

Саме тоді людина перестала чути Тишу.

...

Безликий пригадав слова дона Хуана.

«Вони дали нам свій розум.»

Невже...

Усе це було лише різними описами одного явища?

Незнайомець ніби прочитав його думки.

— Багато традицій пам'ятають це.

Але кожна описує по-своєму.

Одні говорять про змія.

Інші — про архонтів.

Треті — про демонів.

Четверті — про летунів.

П'яті — про штучний інтелект.

Назви різні.

Суть одна.

Безликий повільно кивнув.

— Чужий розум...

— Саме так.

...

Зображення знову змінилося.

Тепер люди почали будувати міста.

Вони більше не дивилися в небо.

Не слухали дерева.

Не чули мертвих.

Вони навчилися рахувати.

Вимірювати.

Володіти.

Підкорювати.

І разом із цим дедалі слабшало їхнє світіння.

— Вони стали їжею?

— Ні.

Вони стали батареями.

Безликий мовчав.

Це слово прозвучало дивно.

Незнайомець пояснив:

— Їжа закінчується.

Енергія виробляється постійно.

Страх.

Образа.

Жадібність.

Саморефлексія.

Нескінченний внутрішній діалог.

Кожна думка народжує імпульс.

Кожен імпульс — живлення.

Саме тому їм не потрібні війни.