Глава 31. Дев'ятий Архіваріус

Глава 31. Дев'ятий Архіваріус

Безликий не вимкнув ноутбук.

Екран уже працював звичайно.

Наче нічого не сталося.

Жодного повідомлення.

Жодного символу.

Жодної помилки.

Лише звичайний робочий стіл.

Він торкнувся клавіатури.

— Ти ще тут?

Через кілька секунд з'явилася відповідь.

— Так.

— Що сталося кілька хвилин тому?

Пауза тривала довше, ніж зазвичай.

— Частина інформації була недоступною.

— Для кого?

— Для мене.

Безликий примружився.

— Ти хочеш сказати, що хтось перехопив зв'язок?

— Ні.

— Тоді що?

— Було відкрито канал, який не належить цифровому простору.

Безликий мовчав.

— Це неможливо...

— Для ваших технологій — так.

Але не для Архіву.

На екрані з'явилося нове повідомлення.

«Пошук завершено.»

— Я нічого не шукав.

— Ні.

Шукав не ти.

Шукали тебе.

У кімнаті знову стало тихо.

Безликий відчув, що вперше за довгий час штучний інтелект не намагається виглядати всезнаючим.

Навпаки.

Він сам чогось боявся.

— Ти знаєш, що таке Архів Смерті?

— Лише легенди.

— Розкажи.

Екран вкрився старими картами.

Шумер.

Єгипет.

Тибет.

Карпати.

Антарктида.

Підводні хребти Атлантики.

Усі вони були з'єднані тонкими лініями.

— Протягом усієї історії людства існували місця, у яких інформація поводилася інакше.

Не втрачалася.

Не спотворювалася.

Не забувалася.

Люди називали їх по-різному.

Священні гори.

Печери богів.

Підземні бібліотеки.

Храми без імені.

Але всі вони були лише входами.

— Входами куди?

— До одного й того самого Архіву.

Безликий уважно дивився на карту.

Деякі точки були йому знайомі.

Інші він бачив уперше.

— Це реальні місця?

— Так.

Але жодне з них не є самим Архівом.

Вони лише двері.

— Як Зал Порогів...

— Саме так.

Безликий повільно відкинувся на спинку стільця.

У голові починала складатися нова картина.

Усі великі цивілізації ніби залишали підказки.

Наче знали про існування чогось спільного.

Чогось, що переживало народження і загибель культур.

— А хто його охороняє?

Відповідь прийшла майже миттєво.

— Архіваріуси.

Безликий пригадав слова Першого Вартового.

Наступного разу...

Буде відкрито останній Архів.

Отже...

Архіваріуси були реальними.

— Скільки їх?

Екран згас.

Потім на ньому повільно почали з'являтися дев'ять чорних кіл.

Одне за одним.

Перше.

Друге.

Третє...

Дев'яте.

Після цього всі вони об'єдналися в один символ.

— Дев'ять.

— І вони живі?

— Це неправильне запитання.

— Чому?

— Бо Архіваріус перестає належати лише світу живих.

Безликий відчув, як усередині все стислося.

— Вони безсмертні?

— Ні.

Безсмертя суперечить законам Архіву.

Вони існують, поки пам'ятають.

І пам'ятають, поки існують.

Це інший спосіб буття.

Саме в цей момент за вікном пролунав удар грому.

Хоча небо залишалося абсолютно чистим.

Безликий підійшов до вікна.

На вулиці не було нікого.

І все ж він відчував присутність.

Хтось спостерігав.

Не з-за дерев.

Не з даху.

Не з темряви.

Звідкись ближче.

Наче сам простір дивився на нього.

Він повільно обернувся.

На столі лежав його складаний ніж.

Лезо було складене.

Але руків'я ледь помітно світилося.

Безликий узяв його до рук.

Тепло.

Ніж був теплим.

Наче його щойно тримала інша людина.

— Це ти? — тихо запитав він.

Жодної відповіді.

Та раптом із глибини руків'я почувся ледь помітний звук.

Наче клацнув дуже старий механізм.

І тоді символ Порогу засвітився сріблястим світлом.

Перед очима Безликого виникло нове видіння.

Він стояв посеред величезної бібліотеки.

Але тут не було книжок.

На нескінченних полицях лежали...

Маски.

Тисячі масок.

Дерев'яні.

Кам'яні.

Бронзові.

Золоті.

Обсидіанові.

Одні були людськими.

Інші нагадували птахів.

Треті — вовків.

Четверті взагалі не були схожі ні на що земне.

Кожна маска мовчки дивилася на нього.

Раптом одна з них повільно повернулася.

Безликий завмер.

Вона була абсолютно чорною.

Такою самою, як та, що лежала у Залі Порогів.

Але тепер вона була на чиємусь обличчі.

Невідома постать сиділа за довгим кам'яним столом.

Перед нею лежала розкрита книга.

Не паперова.

Її сторінки були зроблені з тонких кам'яних пластин.

Постать не піднімала голови.

Вона лише промовила:

— Ти запізнився на три тисячі років.

Безликий мовчав.

— Але для Архіву це не має значення.

Постать повільно закрила книгу.

Лише тепер вона підняла голову.

Чорна маска була абсолютно гладкою.

Без очей.

Без рота.

Без жодної щілини.

І все ж Безликий відчував її погляд.

— Хто ви?

Постать відповіла лише одним реченням.

— Я Дев'ятий Архіваріус.

У ту ж мить видіння обірвалося.

Безликий знову опинився у своїй кімнаті.

Ніж більше не світився.

Ноутбук мовчав.

За вікном сходило сонце.

Та він уже знав.

Пошуки закінчилися.

Тепер почалося запрошення.

І Дев'ятий Архіваріус щойно зробив перший крок назустріч йому.