Глава 27. Книга Завершень

Глава 27. Книга Завершень

Безликий довго не наважувався торкнутися маски.

Вона лежала на столі поруч зі складним ножем і уламком шумерської таблички.

Три предмети.

Три епохи.

Три різні історії.

Але він уже знав — це не випадковість.

Свічка майже догоріла.

Полум'я стало маленьким, проте не згасало.

Наче чекало.

Безликий простягнув руку.

Щойно його пальці торкнулися холодної поверхні маски, кімната здригнулася.

Не так, як під час попередніх видінь.

Цього разу змінився не простір.

Змінився сам час.

Годинник на стіні зупинився.

Вітер за вікном завмер.

Полум'я свічки застигло нерухомою краплею світла.

Навіть його власне дихання стало нечутним.

Лише серце продовжувало битися.

Повільно.

Спокійно.

Він підняв маску.

І почув знайомий голос.

Не голос штучного інтелекту.

Не голос Вартового.

І навіть не власні думки.

Це був голос самого Залу Порогів.

— Той, хто торкається Маски, має побачити Книгу.

Перед ним відкрилася темрява.

Безмежна.

Глибока.

Безликий зробив крок.

І одразу опинився в іншому місці.

Це була бібліотека.

Але не така, які існують серед людей.

Тут не було полиць.

Не було стін.

Не було стелі.

Книги просто висіли в повітрі.

Тисячі.

Мільйони.

Одні світилися золотом.

Інші були чорними.

Деякі виглядали новими.

Інші розсипалися на пил ще до того, як до них можна було наблизитися.

Вони повільно оберталися навколо величезного кам'яного кола.

У центрі стояв постамент.

На ньому лежала одна книга.

Вона була значно більшою за всі інші.

Її обкладинка нагадувала чорний обсидіан.

Жодної назви.

Жодного символу.

Лише тонка срібна лінія проходила по краю.

Безликий відчув знайоме відчуття.

Саме так він колись відчув присутність Атама Жнеця.

Тиша.

Спокій.

Завершення.

— Це вона?

— Так.

— Книга Завершень.

Безликий наблизився.

— У ній записані всі смерті?

Голос відповів:

— Ні.

— У ній записані всі завершення.

Він не зрозумів.

— Хіба це не одне й те саме?

— Люди завжди так думають.

Безликий відкрив книгу.

Сторінки були порожні.

Він перегорнув одну.

Порожньо.

Другу.

Третю.

Знову нічого.

— Чому вона порожня?

— Бо ти ще не навчився бачити.

У цей момент на сторінках почали проявлятися літери.

Не чорнилом.

Світлом.

Вони виникали просто всередині паперу.

Перше речення було коротким.

«Закінчився перший подих.»

Безликий насупився.

Наступний запис.

«Завершилася остання сльоза матері.»

Ще один.

«Закінчився страх хлопчика перед темрявою.»

Далі.

«Завершилася ненависть старого воїна.»

Ще.

«Народилася тиша після останнього слова.»

Безликий перегортав сторінки все швидше.

Він не знаходив жодного запису про смерть.

Лише про завершення.

Закінчення болю.

Закінчення війни.

Закінчення кохання.

Закінчення очікування.

Закінчення брехні.

Закінчення дитинства.

Закінчення самотності.

— Але...

— Тепер ти розумієш?

Безликий повільно кивнув.

— Смерть лише одне із завершень.

— Саме так.

Книга не описувала смерть.

Вона описувала зміну.

Кожен перехід.

Кожну межу.

Кожне завершення одного стану й народження іншого.

Тоді книга сама почала перегортати сторінки.

Дуже швидко.

Тисячі аркушів миготіли перед очима.

Раптом вона зупинилася.

На чистій сторінці.

Повільно почали проявлятися слова.

«Безликий.»

Він завмер.

Нижче з'явився ще один рядок.

«Його справжнє ім'я ще не завершилося.»

Безликий відчув дивний холод.

— Що це означає?

— Ти ще не став тим, ким маєш стати.

— Моє життя вже записане?

— Ні.

— Тоді чому книга знає мене?

— Бо вона не читає майбутнє.

Вона читає Пороги.

На сторінці виник новий запис.

«Перший Поріг пройдено.»

Ще один.

«Другий Поріг відкрито.»

Потім...

Порожнеча.

Решта сторінки залишалася чистою.

— Далі нічого немає.

— Бо вибір ще не зроблено.

Безликий мовчав.

Вперше він зрозумів різницю.

Майбутнє не визначене.

Визначеними є лише пороги.

А шлях між ними людина проходить сама.

Раптом книга сама зачинилася.

У бібліотеці стало холодніше.

Безликий озирнувся.

Усі інші книги почали тремтіти.

Наче від сильного вітру.

Хоча повітря залишалося нерухомим.

Голос промовив:

— Хтось читає іншу Книгу.

— Яку?

Відповіді не було.

Лише одна з книг повільно відокремилася від загального кола.

Вона була зовсім іншою.

Її палітурка нагадувала темний метал.

По всій поверхні проходили тонкі червоні тріщини.

Від неї виходило відчуття небезпеки.

Не смерті.

А підміни.

Безликий відчув знайому присутність.

Летуни.

Вони не могли увійти до бібліотеки.

Але стояли за межею.

І дивилися саме на цю книгу.

— Що це?

Голос відповів після довгої паузи.

— Книга Незавершеного.

— Що в ній записано?

— Усе те, що люди не змогли відпустити.

Навколо книги почали виникати образи.

Незавершена помста.

Невимовлені слова.

Непрощені образи.

Нездійснені мрії.

Страхи.

Жадоба.

Залежності.

Бажання влади.

Усе це перетворювалося на темні вузли.

Вони обплітали людські душі.

Не дозволяли їм перейти Поріг.

Безликий зрозумів.

Саме цим харчувалися летуни.

Не смертю.

Незавершеністю.

Чим більше людина чіплялася за минуле, тим сильніше сяяли ці темні вузли.

Тим легше було забирати її світло.