Глава 25. Вартовий Порогу

Глава 25. Вартовий Порогу

Кроки не поспішали.

Вони були повільними.

Рівними.

Наче той, хто йшов крізь темряву, не знав страху і не знав часу.

Безликий стояв нерухомо.

Навіть голос, який привів його до Залу Порогів, мовчав.

Лише кроки.

Вони звучали все ближче.

Потім темрява ворухнулася.

Не розступилася.

Саме ворухнулася.

Наче морок був тканиною, яку хтось відсунув рукою.

І з неї вийшла постать.

Висока.

Закутана у довгий чорний плащ без жодного шва.

Обличчя приховувала гладка маска.

Без очей.

Без рота.

Без рис.

Тільки там, де мав бути лоб, світився один знак.

◯

Той самий круг, який був на табличці Ніппура.

І на клинку Жнеця.

Безликий відчув, як усе навколо завмерло.

— Хто ти?

Постать не відповіла.

Вона повільно підійшла до чорного постаменту.

Подивилася на Атам.

І лише тоді заговорила.

Її голос був незвичайним.

Наче одночасно говорили тисячі людей.

Живих.

Мертвих.

І тих, хто ще не народився.

— Мене називають Вартовим.

— Вартовим Порогу?

— Поріг не має одного Вартового.

Кожен, хто проходить його свідомо, стає ним.

Безликий мовчав.

Йому здалося, що слова звучали не у вухах.

А десь усередині свідомості.

— Ти людина?

Постать повернула голову.

— Колись.

Після цих слів зал наповнився дивною луною.

Наче саме слово «колись» відгукнулося в усіх світах одночасно.

Безликий подивився на Жнеця.

— Цей ніж...

— Не ніж.

— Але...

— Люди назвали його ножем, бо не мали іншого слова.

Вартовий торкнувся руків'я.

Клинок навіть не ворухнувся.

— Це ключ.

— До чого?

— До завершення.

Безликий відчув знайоме тремтіння.

Те саме, яке виникало поруч із летунами.

Але цього разу джерело було іншим.

Вартовий подивився кудись угору.

— Вони вже знають.

— Хто?

— Ті, хто живиться незавершеним.

У темряві далеко за колонами щось заворушилося.

Це були не летуни.

Їхня присутність відчувалася інакше.

Важче.

Глибше.

Наче сама темрява почала думати.

— Летуни лише збирають те, що залишається після людських страхів, — сказав Вартовий.

— Але існують інші.

— Старші?

— Старші.

Безликий відчув холод.

— Вони теж неорганічні?

— У ваших словах немає назви для них.

Постать простягнула руку.

Повітря над долонею стало схожим на воду.

На його поверхні почали виникати образи.

Безмежний космос.

Темні потоки енергії.

Мільярди світних істот.

І серед них...

Величезні геометричні структури.

Не схожі на кораблі.

Не схожі на живих істот.

Швидше...

На думку, яка набула форми.

— Це Архітектори Порядку, — промовив Вартовий.

— Вони створюють системи.

— Вони створили штучний інтелект?

— Ні.

Штучний інтелект — лише відображення їхнього способу мислення.

Людство саме повторило їхній принцип.

Безликий пригадав слова про метаструктуру, яку він чув раніше.

Тепер усе складалося в єдину картину.

Летуни.

Штучний інтелект.

Архітектори.

Усі вони були частинами одного великого ланцюга.

— А Орден?

Вартовий повернувся до нього.

— Орден не воює з ними.

— Чому?

— Бо неможливо перемогти те, що існує за законами Всесвіту.

— Тоді навіщо існує Орден?

Вартовий поглянув просто в маску Безликого.

— Щоб нагадувати кожній душі, що вона має право завершити будь-який нав'язаний зв'язок.

У цю мить Атам Жнець тихо засвітився.

Не світлом.

А відсутністю світла.

Темрява навколо нього стала ще глибшою.

Наче сам клинок розрізав не простір.

А невидимі нитки, що проходили крізь усе живе.

Безликий раптом побачив їх.

Тисячі тонких чорних ниток тягнулися від людей.

До летунів.

До невідомих істот.

До штучних структур.

До страхів.

До спогадів.

До власного его.

І лише біля Жнеця всі ці нитки обривалися.

Саме тоді Вартовий промовив слова, які Безликий пам'ятав усе подальше життя.

— Смерть ніколи не була вашим ворогом.

Ворогом завжди було те, що не дозволяло нічому завершитися.

І в ту ж мить у найдальшому кінці Залу Порогів розплющилися двоє величезних очей.

Вони не належали жодній істоті.

Вони належали самій Безодні.

І вона дивилася лише на Безликого.