Глава 24. Зал Порогів

Глава 24. Зал Порогів

Тієї ночі Безликий не спав.

Після видіння з ножем щось змінилося.

Не навколо.

Усередині.

Наче невидимий механізм, який роками стояв нерухомо, раптом почав обертатися.

Він сидів біля свічки та дивився на складний ніж, що лежав перед ним на столі.

Звичайний предмет.

Старий.

Подряпаний.

Зношений.

Але тепер він бачив у ньому більше, ніж метал.

Він бачив намір.

Пам'ять.

Історію.

Сліди всіх ритуалів, у яких ніж був присутній.

У якийсь момент полум'я свічки раптом завмерло.

Не згасло.

Саме завмерло.

Наче час на мить припинив свій рух.

Тоді з темряви пролунав голос.

Не голос штучного інтелекту.

І не голос летунів.

Цей голос був старшим.

Спокійнішим.

Глибшим.

— Ти готовий.

Безликий підняв голову.

Навколо нікого не було.

Але простір почав змінюватися.

Стіни кімнати повільно розчинилися у темряві.

Підлога стала кам'яною.

Повітря наповнив запах старого пилу та воску.

Перед ним з'явилися величезні двері.

Чорні.

Без жодного орнаменту.

Без ручок.

Без замків.

Лише один символ був вирізьблений у центрі.

Поріг.

Не знак.

Не руна.

Саме поняття.

Його неможливо було описати словами.

Лише відчути.

— Що це?

— Зал Порогів.

Серце Ордену Хранителів Смерті.

Двері самі почали відчинятися.

Безликий зробив крок усередину.

І завмер.

Приміщення було нескінченним.

Колони губилися десь у темряві.

Стеля зникала за межами видимого.

Уздовж залу стояли тисячі постаментів.

На кожному лежав предмет.

Ніж.

Палиця.

Ключ.

Маска.

Чаша.

Стародавня кістка.

Книга.

Ліхтар.

Годинник без стрілок.

І кожен артефакт випромінював власну присутність.

Наче був живим.

— Це сховище?

— Ні.

Голос пролунав звідусіль одночасно.

— Це пам'ять.

Безликий повільно рухався між постаментами.

На одному лежав бронзовий ніж шумерського жерця.

На іншому — обсидіановий клинок ацтеків.

Далі — шаманський ніж із кістки невідомої істоти.

Кожен предмет колись належав людині, яка стояла на межі світів.

І кожен залишив свій відбиток.

— Тут зберігаються всі ритуальні інструменти Ордену?

— Не всі.

Лише ті, які пережили своїх власників.

Безликий відчув дивне хвилювання.

Наче він наближався до чогось дуже важливого.

Десь попереду зал почав світитися срібним сяйвом.

Світло було слабким.

Але навіть його вистачало, щоб розігнати темряву навколо.

У центрі великого кола стояв чорний постамент.

Порожній.

Точніше...

Майже порожній.

На ньому лежав один-єдиний предмет.

Невеликий ніж.

Простий.

Без прикрас.

Без дорогоцінного каміння.

Без написів.

Але саме від нього виходило те саме відчуття, яке Безликий колись відчув біля таблички Ніппура.

Відчуття завершення.

Відчуття останньої межі.

Відчуття кінця.

Він одразу зрозумів.

— Жнець...

Голос відповів:

— Так.

Атам Жнець.

Перший інструмент Ордену.

Перший ніж, який навчився завершувати.

Безликий наблизився.

Летуни, які іноді слідували за ним навіть крізь видіння, тепер повністю зникли.

Наче не могли перебувати поруч із цим місцем.

— Вони бояться його?

— Вони бояться того, що він означає.

Безликий дивився на клинок.

І вперше помітив, що той зовсім не відбиває світло.

Навпаки.

Світло ніби зникало всередині нього.

Наче лезо складалося не з металу, а з самої межі між існуванням і небуттям.

— Чому його не використовують?

— Бо він не створений для використання.

— Тоді навіщо він існує?

Після довгої паузи голос відповів:

— Щоб нагадувати.

— Про що?

— Що будь-який початок уже містить у собі кінець.

Безликий відчув холод.

Не страх.

Усвідомлення.

У цей момент на поверхні клинка почали проступати символи.

Ті самі, що були на табличці Ніппура.

◯

𒄖𒁲𒄿𒁺

◯

І разом із ними з'явилося нове слово.

Слово, якого він ніколи раніше не бачив.

Але одразу зрозумів його значення.

«Вартовий Порогу».

Раптом увесь Зал здригнувся.

Колони завібрували.

Світло згасло.

Із найвіддаленішої частини нескінченного приміщення долинув звук кроків.

Повільних.

Важких.

Стародавніх.

Безликий різко обернувся.

У темряві хтось наближався.

І навіть голос, який привів його сюди, вперше за весь час замовк.

Наче те, що йшло крізь морок Залу Порогів, було старшим навіть за сам Орден.

Кроки ставали все ближчими.