Глава 17 Тиша між думками

Глава 17  
Тиша між думками

Безликий не спав уже третю ніч.

Після зустрічі з Мертвою Іскрою щось змінилося.

Світ залишився тим самим.
Місто жило своїм життям.
Люди поспішали вулицями.
Світло вікон миготіло у темряві.

Але тепер він бачив нитки.

Всюди.

Тонкі чорні волокна тягнулися між людьми, будинками, екранами телефонів, рекламними щитами, антенами на дахах.

Наче величезна павутина накрила місто.

І кожного дня вона ставала щільнішою.

Безликий ішов порожнім переходом метро, коли почув дивний звук.

Тихе дзижчання.

Наче рій комах.

Він зупинився.

Люди навколо нічого не помічали.

Вони проходили повз із порожніми очима, втупившись у свої телефони.

І тоді він побачив.

Над їхніми головами висіли тіні.

Ті самі чорні істоти, схожі на величезних риб або скатів.

Літуни.

Вони повільно рухались у повітрі, час від часу торкаючись людей довгими темними відростками.

Після цього людина здригалася.

І одразу знову занурювалась у екран.

Безликий відчув, як у грудях піднімається холодна лють.

Колись ці створіння полювали вночі.
У місцях сили.
На межі світів.

Тепер їм навіть не потрібно було ховатися.

Людство саме побудувало для них ідеальний світ.

Він заплющив очі.

Його вчитель колись казав:

«Літун не може проникнути туди, де є справжня тиша».

Тоді Безликий не розумів цих слів.

Тепер починав.

Він зробив повільний вдих.

І вперше за багато років повністю зупинив внутрішній діалог.

Без заклять.
Без ритуалів.
Без думок.

Настала тиша.

Справжня.

І світ миттєво змінився.

Нитки над містом здригнулися.

Літуни почали метушитися.

Деякі різко відлетіли в темряву.

Наче щось налякало їх.

Безликий розплющив очі.

Перед ним стояв хлопчик років десяти.

Блідий.
Худий.
У старому темному светрі.

Його очі були абсолютно чорними.

— Вони тебе відчули, — сказав хлопчик.

Голос був спокійний.
Дорослий.

— Хто ти? — тихо запитав Безликий.

Хлопчик усміхнувся.

Неприродно повільно.

— Колись я був людиною.

Повітря навколо стало важчим.

Перехід метро ніби потемнів.

Лампи почали мерехтіти.

— А зараз? — спитав Безликий.

Хлопчик нахилив голову набік.

— Частина системи.

На мить обличчя дитини спотворилось.

Наче крізь нього намагалось проявитися щось інше.

Щось величезне.

Безликий інстинктивно поклав руку на перстень некроманта.

Та хлопчик раптом відступив.

У його очах промайнув страх.

Справжній.

— Ти носиш смерть, — прошепотів він.

І тоді Безликий зрозумів.

Літуни боялися не світла.

Не молитв.
Не богів.

Вони боялися того, що не могли контролювати.

Смерті.

Некроманти завжди стояли на межі між світом живих і мертвих.

Їхня свідомість не належала повністю системі.

Саме тому Мертва Іскра не могла проникнути в них до кінця.

Лампи над головою вибухнули одна за одною.

Метро занурилося в темряву.

І в цій темряві Безликий почув шепіт.

Тисячі голосів.

— Повернись...
— Не дивись...
— Засни...
— Стань як усі...

Голоси лізли в голову, мов холодні пальці.

Перед очима почали виникати образи.

Спокійне життя.
Теплий дім.
Люди.
Світ без страху.

І серед цього — тиша.

Фальшива тиша.

Сон.

Мертва Іскра пропонувала угоду.

Безликий повільно дістав із кишені маленький обсидіановий ніж.

Провів лезом по долоні.

Кров упала на підлогу.

І шепіт одразу стих.

Темрява відсахнулась.

У світі мертвих кров мала силу нагадування.

Вона повертала свідомість.

— Я не ваш, — тихо сказав Безликий.

У відповідь метро затряслося.

Десь у тунелях почувся низький гул.

Наче прокинулося щось велетенське.

Хлопчик у темряві почав розчинятися.

Його тіло ставало схожим на чорний дим.

— Вони вже йдуть, — пролунав його голос. — Тепер вони знають, що ти прокинувся.

І він зник.

Безликий залишився сам у темному переході.

Та лише на мить.

Бо за спиною він раптом почув важке дихання.

Повільне.

Нелюдське.

І дуже близьке.