Глава 5

Пані Віра чекала Дарку на Злочевському кладовищі, вона тримала в руках пакет з одягом для Степана — вʼязаний кардиган та коробку хтивців  для  Даркнес.
Дарка з квасним обличчям пленталась на зустріч. Степан намагався розрадити її анекдотами, але дівча гиркало на нього час від часу і  грозила відняти можливість говорити. Він нагадував їй віслюка зі Шрека. Не говорячи про те, що опанував роботу її смартфона і доповідав новини, які його шокували, хоч ті були давнішні.
Настрою не було, як і часу, вона все ще почувалась так, наче її переїхав циганами спертий трактор з танком на причепі.
Навіть те, що кладовище виявилось не чагарником, а не поганим для Золочева місцем, особливо не радувало.
Пані Віра з щирою душею хотіла привітатись, але дівчина просто попросила вказати на могилу.
Без особливого ентузіазму Дарка присіла поруч, розтерла між руками землю, і відчула дивну присутність.
— Пані Віро, ви впевнені, що тут не було іншого некромага? — Дарка супилась, щось її непокоїло. Степан  пішов прогулятись між могил в новому прикиді за примарою  незнайомця.
— А ну стій я сказав, ну чувак, стій, — вивчив для себе нове слово, чим шокував привида. Той навіть криво перехрестився.
— Я нікого не наймала,  ви перша, —  щиро зізналась жінка. Та вона їх в живу ніколи не бачила, ото тільки в ТікТоці. Звісно вона розуміла, що некроси ходять серед людей і не завжди виділяються при світлі дня. Сама Віра більше вдома сиділа, ніж кудись виходила. Зазвичай, поки раз в три місяці не передивиться турецькі серіали – гарний фон для в'язання, її від плазми не відірвати.
— Добре. Мені потрібен спокій. Пригляньте за Степаном. —   Віра кивнула та пішла, але залишила для дівчини випічку.
Чи то вона перейняла відхилення Степана, чи то вдарилась головою, її тривожило відчуття, що Василь поруч, слідкує, але це було схоже на  маразм.
Дівчина занурила руки в землю. Цього разу вирішила швидким, стандартним методом будити  покійного, щоб не знімати панчохи. 
Мрець повстав швидко, як в класичних горорах пробив землю. Дарка допомогла цьому неуку вилізти. Замість людського черепа на голові в нього була плюшева псяча голова.
— До вечірки готуєтесь, чи що? — Дівчина була трошки шокована.
— Коли мене вбили, вони оце натягнули мені на голову, в клініці з цим не могли нічого зробити, щоб не відтяти голову.
— А–а, ну, співчуваю.  — неупереджено відповіла дівчина, не зважаючи на драму, чи шок, — Тут ваша дружина питає, де заначка. Тому давайте  ви швидко мені скажете і я поверну вам спокій, — запропонувала діловито Дарина.
Віра, побачивши свого чоловіка, ахнула. Вона підбігла до нього і почала плакати та голосити, що на кого він її з донькою залишив, що дівчинці немає чим платити за навчання, і через нього вона влізла в кредити. Ютуб канал із вʼязання майже не приносить грошей.
— Гнилі помідори, —  ганебно вилаялась Дарка і закотила очі. Ці сімейні драми надовго, тому вона прийнялась топтати смаколики та мало не вдавилась, коли повернувся мрець.
— Той привид, —  почав Степан, — він каже, тут дійсно хтось був.
— Трясця, мене хтось моніторить? — сказала вона, важко ковтаючи. Тут в неї настало прозріння. — Може це навіжений фанат. ТікТок популярний.
— Та ні, —  Степан відмахнувся. — некромаг якийсь.
— Він впевнений, що то був чоловік? — Степан кивнув. Дарка подумала на Василя. Все вказувало на нього. Але чого він за нею ходить? Невже через ту дурну книгу, чи через конкуренцію? Та ні, яка конкуренція, він же хлібина. Певно закохався.
        — Я з’ясувала, —  перервала їх пані Віра. Чоловік наказав поїхати на старий Злочевський  цвинтар в Сасові та знайти склеп, біля козачих поховань.
          — Він з нами піде? — Віра похитала головою.
        — Ні, просить заспокоїти, відчуває себе ганебно, — жінка була в піднесеному настрої. Залюбила покійному мозок та си вспокоїла.
Дарці ідея не подобалась. За себе  не хвилювалась – вона нічна птаха, хоч і здавалось, що почвари Нави її ще тримали. Це відчуття так швидко не проходить, частину душі некромаг віддає потойбічному світу. Відновити її не так просто, якщо взагалі можливо, тому так далеко пірнають рідко. Вона не шкодувала, але ще відходила.

                            * * *
Сасівське кладовище нагадувало міні філію Личаківського некрополя. Маленькі надгробки  козацьких поховань, скульптури з дітьми чи ангелочками, капличка і той самий невеликий склеп з металічною труною, що виднілась через дірку в стіні. Більшість надгробків похилені та занедбані, хоча в цілому, кладовище прибране. А на старій тополі гніздились бузьки, проте зараз їх не було – вони відлетіли ще в серпні.
Дарка перед тим, як увійти на нову територію, звʼязалась з охоронцем, статним козаком. Тому в Золочеві охоронець-привид їх не зупиняв, сили були не ті. Проте тут справа була по-іншому. Нога некроса тут давно не ступала. Місце з історією, а тому потрібне було підношення. Дарина це не врахувала.
— Пропоную бартер, послуга від мене в обмін за вторгнення на вашу територію, — запропонувала вона. Спочатку вони довго сперечались, але Дарина заприсяглась, що нагадає людям про це місце, що вже час зайнятись реставрацією надгробків.
Пані Віра була в захваті від пригод, вона ніколи не цікавилась роботою некросів раніше і те, що для Дарини було буднями, для жінки – справжніми пригодами.
Амфору із заначкою вони знайшли майже одразу. Пан охоронець допоміг, але не вказав важливішого, що марно вони приперлись. Грошей в амфорі не було. Лише записка: «Яка заначка? Я погасив кредит та купив тобі плазму, стара ти, склерозна ондатра».
Це був дічайший облом. Віра була винна за послуги некронесі. Думала, що її чекає скарб. Але чоловік зі своїм казино зламав життя і собі, і їй. Ще й пранканути встиг на смертному одрі.
Дарці хотілось і сміятись, і плакати. Але не було на то ні часу, ні сил.
Степан процитував рядки з вірша метра Яковича:

— А я стояв, мов стовп, лице моє горіло,
Стид душу жер; замість добуть, на що кортіло.
(Іван Франко «Він явився мені не як Мара Рогата»)