Глава 1

2026 рік. Львів. Україна.

Плавно опускалися сутінки. В могильній тиші шелестіли тільки багряні листочки, що покривали доріжки між пам’ятниками Личаківського кладовища. Містична імла  затягувала все навколо та створювала купол, ховаючи дійство, що відбувалось по ночах. 
Майже кінець жовтня, а погода стояла аномально літня. 
Личаківський некрополь відомий своєю незвичною, чарівною, готичною атмосферою, пам’ятками мистецтва, капличками, надгробками. Він являвся місцевим музеєм смерті, раєм для неживих. Тут  смерть мала сильні еманації, некрошар годився навіть для роботи неофіта некромагських наук.
За вхід була плата. Вдень - це гроші туристів, вночі – плата душам, що покояться. 
Кожний шанобливий  гість мав виказати повагу упокійним. Банально не смітити, не розбирати на сувеніри камені з кладовища, приносити цукерки та квіти до постаментів перед входом. Один такий знаходився на могилі Івана Яковича Франка — Меморіал каменярам. Тому здавалось, що квіти на могилі метра ніколи не в’яли.
Дарка сиділа на могильній плиті, в лівиці тримала книгу з назвою «Некрономікон, або експлуатація нерозумної нежиті для чайників». Правицею — мохіто, та час від часу голосно відсьорбувала зі стаканчика. Це був не єдиний різкий звук на фоні похмурого, млявого завивання вітру.
Дівчина тупала  в такт мелодії ніжкою, обтягнутою панчохою до коліна, інша ніжка була оголена і тримала невидиму нитку зв’язку з тим, кого Дарка намагалась оживити, то і діло підтягуючи нежить з могили середнім пальчиком ноги. Інша панчоха валялась поруч з берцями та  телефоном, з якого в акустичній манері лунала пісня гурту   Zwyntar – Мексиканець:

Він вірив у кохання
До самого кінця
А ми знайшли ізрання
На цвинтарі мерця.

Панувала ідилія, гармонія між нею, нежитю та пам’ятником Івана Яковича. Це був її улюблений письменник. На жаль, Некронеса народилась, коли Франка не стало.  
 За життя письменник, поет і драматург залишив після себе низку творів, що стали скарбами української культури. Його вірші вивчали в школі, сучасні митці писали до них музику. Оповідання та романи отримали нове життя в  красивих виданнях з кольоровими зрізами.
Коли дівчина відкрила свій дар,  письменник став чи не першим її другом, з духом якого вона час від часу радилась на ментальному рівні. Існували охоронці, а на Личаківському ця участь дісталась духу Франка.
Кладовище та його старожили мали прийняти відміченого смертю, дозволити некромагу з ними спілкуватись, прийти в гармонію на вірність професії. 
 Дарка виявилася емпатійна  до всього, що мало не живу природу. А от з живими вона спілкувалась, тільки якщо від них живилась, чи надавала послуги.
 Як казала тітка Мотря з села Гулі Жмеринського району: «Тре взяти яйко, покачати по голові причинного, викачуючи гидоту, та переносячи її в яйко. Нашептати молитву. Потім яйко розбити десь якомога далі від обійстя. І зараза покине поробленого». 
Пізніше, саме отой лайфхак дівчина почала використовувати, коли зрозуміла, що «пороблені» яйка добре так підходять під некромагський білковий коктейль, особливо якщо бонусом викачати з людини кілька літ в якості плати. Таким чином дівчина проживала десятиліття та залишалась файною двадцятирічною  молодицею. 
Нічого си не стане, ну  втратять декілька літ. Все одно більшість віддає їх куриву та алкоголю, а некронесі з цього буде користь. До того ж ремісники смерті теж вміли накладати пристріт та різного роду поробленя. Достатньо підкинути цвинтарної земельки, плода, що росте біля могили, чи речей з поховань (але то вже треба сильно насолити некромагу).
 У будь-якій магії існував обмін, синергія, жертва. Якщо ціна завелика, вона потребувала жертви. Дарка та  «Аркан» нікого не вбивали, навпаки жертвували частиною себе, аби баланс циклічно замикався.
       Дівчина глянула на смартгодинник та закотила очі. Смачно, по-мужицьки відригнула,  що аж м’ятний вітерець з її ротика розрізав простір. Як лев ричить, приблизно так це виглядало. 
Саме в цей інтимний момент перед нею явила свій лик якась жінка. Даркнес її зразу не признала. Живих ночами тут не носило, на її щастя, але ця видко була виключенням. Та  грець із ним, некронеса не повинна пам’ятати всіх клієнтів.  Майже завжди вони звертаються з однаково дурними питаннями. Хочеться вити вовком від смутку та нудьги.
—  Шляк би вас трафив! —  вона відклала книжку на могилу, нога машинально ще раз потягнула пальчиком.
—  Знову ви, пані…, —  Дарка почесала скроню, намагаючись згадати ім’я, та в голові в тарілки била ота мавпа з мемів, але тут їй хтось шепнув на вушко. 
—  Пані Віра…
— Точно, пані Віра, — некронеса зависла, а потім різко обернулась подивитись на нашіптувача за спиною. Побитий нежиттям скелет хлопця, якого вона будила ось кілька годин, смиренно стояв та посміхався. Стильно одягнений за мірками двадцятого століття. Порваний клаптями, мокрий  весільний костюм, обліплений землею та могильною фауною, та якісь батіні галоші. Замість очей зіяли чорні пустоти. Дарка деякий час кліпала то на нього, то на пані Віру, з виду пристойну жінку у в'язаній кофті, то на свою  ногу.
—  Щось я не зрозуміла прикола… — загальмовано пролепетала вона, —  ти мав з могили піднятись, а не стояти у мене за спиною? —  Дівчина не лякалась, скоріше намагалась допетрати, що за підстава? З моменту закінчення навчання в неї завжди все було на мазі, без фейлів.
Пані Віра заклякла. Сорокарічна жінка вперше бачила, як насправді відбуваються некромагські ритуали. А крім Дарки, з цього цеху вона не знала нікого. Все тому, що ці старі зануди не вели ТікТоки. Та й дівчину наживо вона вбачала вперше і знаходила її ефектною. Червоні хвостики некронеси каскадом спадали на чорну футболку з черепом, поверх якої на підтяжках трималась картата спідниця зі складками. В млявому світлі вона помітила на правиці татуювання кольорового папуги, гримованого в стилі Santa Muerte.
— Так, треба звіритись, — Даркнес вручила в груди мерцю своє мохіто. Той намацав її руку, притримуючи незграбно стакан, з якого вихлюпнулось трохи напою. Некронеса почала ритись в книзі, щоб знайти написаний своїм кривим почерком листок із замітками.
—  Пані Дарина, — Нарешті оговталась жінка, але дівчина зло на неї шикнула.
 —  Я вам казала, я не медіум, не ворожка, не екстрасєнс, не можу я вам допомогти. — зітхнула вона. Навіть якби мала час, не хотіла братись за це. 
—   Так, ага, Степан. Ти ж Степан, вірно? — косо мружачись уточнила некронеса.
Тим  часом мрець допив мохіто, але то полилось через його кістки та одяг. Це було те ще видовище. 
—  Холера, я забув, —  він відкинув стакан за спину, на що Дарка зло вирячилась.
 —  Поверну тебе назад, і накажу чортякам окремий чан приготувати. Помер 100 років тому, а не знаєш, що смітити у святому місці  ЗАБОРОНЕНО, —  почала вичитувати та активно жестикулювати  некронеса.  — Он там є смітник. Підняв і викинув.
Труп похнюпився, але  пішов виконувати наказ без заперечень, намацуючи стаканчик по кладовищу, та лише здогадуючись, де то «он там».
  Некронеса  дмухнула на  неслухняну прядку червоного волосся, намагаючись відновити дзен.
— Вибачте, пані Даркнес, а це нормально, що в скелета немає очей? — запитала жінка. 
— Так йому 120 років, і це, я вам скажу, він ще Живчик. Гарно зберігся.
Тим часом Степан кілька раз впав, хрускіт його кісток видавався йому досить гучним, чи то був його зойк? Здавалось, ті кістки розпадуться. 
Пані Віра провела хлопця співчутливим поглядом. Подумала, що треба звʼязати тому кардиган, чи що. Жаль мерця. Якось то не по-людськи так ходити. Але її думки повернулись до справи. —  Мій чоловік…,—  нагадала  Віра. 
— Ой, та там щось мутне з грошима. Ви писали, —  відмахнулась Дарка. —  Не займаюсь я такими справами. До того ж не бачите, в мене форс-мажор.
Вона знов перевела погляд на покійника, який магічним чином знайшов шлях до свого надгробка.
— Чого ти не виліз з могили?
—  Та мені  просто нудно стало, хотів вас здивувати. — переминаючись з ноги на ногу сказав Степан, та мило усміхнувся на всі тридцять два гнилі зуби.
— Либу душиш так, наче зібрався мене заміж звати…, — пожартувала дівчина.
— Я й троянди приготував, зараз принесу, —  він відкланявся панночкам і відійшов, згадуючи місце, де намацав квіти. Поки його не було кілька хвилин, вона блаженно видихнула, намагаючись заспокоїтись.
— Ці чоловіки нестерпні, що мертві, що живі…, —  зітхнула некронеса.
— Згодна, – підтримала пані Віра, —  мій он гроші приховав, і відкинувшись, не залишив записку, —  знову взялась жінка за своє. —  От я думала, чи можете його на кілька хвилин розбудити,  щоб я його допитала? — Віра сказала саме про допит, але некронеса промовчала. Вона не перша та не остання клієнтка з такими запитами. 
— Я заплачу, я читала ваш прайс. —  Жінка з сумочки дістала телефон та окуляри, та перечитала в голос з сайту.
—  Пані Даркнес. Некронеса в 3-му поколінні, зі стажем 300 літ, від смерті метра Івана Яковича. Беру плату в гривнях, злотих, єврах та долярах.
Дарка відкинула волосся назад та підняла підборіддя. Вона тішилась з того, який ладний текст придумала. Але ж, майже, не брехала. В неї й відзнаки, і дипломи були. Проте  її дивувало те, що майже ніхто не намагався перевірити дату смерті Івана Яковича. Хоча вона ось, за її спиною, залишилось лишень пройтись до меморіалу або  загуглити.
— Так, це я, —  протягнула гонорово дівчина.  —  Особливо в єврах, можна на карту Монобанку. Там  написано, —   вказала вона пальчиком проскролити сайт. —  Життя зараз таке. Все по європейським стандартам. Навіть некромагія.
Пані Віра, розуміючи, кивнула та прикусила губу, прикидаючи скілько то в гривнях ті єври обійдуться. Особливо враховуючи, що у самої  карта Ощадбанку.
— Де ваш чоловік похований? —  Дарка підозрювала, що доведеться їхати в якесь село до чорта на уклін. І добре, якщо під Львовом. Її менталочка цього не винесе. Некронеса так любила просторі кладовища, а не оті сільські хащі, в яких пробираючись, часто рвала панчохи. На Личаківському Некрополі хоронили ж тільки львівське панство, у кого були гроші, чи  статус. Всі інші - хто де і добре, якщо без кремації. З кремованими немає з чим працювати. В них майже не лишається магічної частини, яку вона може прив’язати до себе. Повинен бути якийсь матеріальний предмет, похований з покійником, чи хоча б кістки. Взагалі-то, краще кістки.
— На Злочевському цвинтарі, там  не так по-богатому, але теж досить комфортно. — відповіла невпевнено пані Віра.
Дарці захотілось сказати, що до дупи таке житіє. Вона подумала про те, що треба сфальсифікувати на час свою смерть. Приховати свою душу в якусь філактерію, як то зробив у свій час легендарний лич Чахлик, відомий ще як Кощій.
 Як там було в повісті? Голка в яйці, яйце в гусці, гуска на дереві? О Темряво свята, яка то дурня насправді. Але ж романтична легенда манила неофітів. Дійсно, бували спроби подібного серед некромагів. Проте схема не робоча. Результати були різні. Когось в тому склепі поминали за чаркою Немирівської з перцем, а хтось перетворювався в щось на зразок Степана — ні живе, ні мертве, ще й вдарене. 
— Злидень легкий на спомин, — ганебно вилаялась дівчина. 
 Степан веселою ходою та падкими кульбітами повертався з букетом троянд.
 Він врізав дуба на власному весіллі. Здається, його отруїли грибами. Класика. Але відтоді він трохи дурко. Її попереджали в Аркані, що він буде шукати наречену, проте Дарка все одно наважилась оживити. Це ж завдання Аркану. Хоча підозріло, наче не вона й оживила. Відбулась якась аномалія.
Некронеса з кислим обличчям подивилась на змучені квіти та придуркуватого мерця,  що продовжив шкіритись та зітхнула.
— Де ти це взяв?
— Там, — вказав він  десь на пишну могилку, —  на отій клумбі, там найкращі, — він не міг бачити, але аромат його манив, тому обрав саме те місце. Вказав він трохи в іншу сторону, але Дарка впізнала ті квіти.
—  Та ти здурів? —  рикнула вона. —  То могила польської панночки. —  Вона кивнула головою в бік, та пальчиком покрутила у скроні, —  Неси назад! Хутко! В темпі вальсу! Не вистачало, щоб мене в мародерстві звинуватили,  — вона покачала головою так, наче це закономірність, яку всі неживі повинні були знати без пояснень.