Фотографія

 Уночі мені наснився сон, де я кудись біжу від страху вулицями незнайомого старовинного міста та ховаюсь від переслідувача, обличчя якого я не бачу.

Я прокинулась від відчуття, що моя права рука оніміла. Вона лежала на голові та прикривала очі. Коли я її забрала та відкрила очі, то побачила кімнату, залиту сонячними променями! Здавалося, вони проникали всюди, фарбуючи кімнату у золотистий колір, як художник пензлем широкими мазками.
Я згадала сон, а потім вчорашній вечір.
Прислухалася.
Тиша.
Я тихенько встала та пішла вниз. Я намагалася ступати так, щоб не було чутно того неприємного скрипу полиць, але це не завжди давалося.

Проходячи повз двері комори в кінці коридору, я мимоволі скинула оком на підлогу — туди, де вчора лежали ті самі великі двері. Вони й досі були там. Зачинені. Ніби чекали.

Коли я опинилась у вітальні, там уже панувала денна атмосфера. Масивні чорні свічки на столі вже не виглядали лячно, як і весь антураж інтер'єру.

Я підійшла до стіни, де стояв комод, на якому лежали декілька книжок та маленька ваза синього кольору незвичайної форми — і завмерла.

Фотографії. Чорно-білі, у рамках. Вчора я їх не бачила.

На одному фото — дві жінки, одна молодша за іншу. Можливо, дочка з мамою.

На другому я впізнала цей самий будинок.

А перед ним стояло людей двадцять, а то й більше — від немовлят на руках до старих. Я почала вдивлятися в обличчя одне за одним, шукаючи бодай одну посмішку.

Жодної.

Всі у білому одязі простого крою. Стояли близько одне до одного — якось неприродно рівно, ніби їх розставили, а не вони самі стали.

Цей будинок продовжував утримувати свої таємниці.

 Гучні звуки, які долинали згори, відволікли мене від роздумів. Мої друзі прокинулися, і треба збиратися у нову дорогу. Незважаючи на вчорашні страхи, пізню вечерю та пляшку випитого бальзаму, сьогодні всі виглядали бадьоро.
Після сніданку вирішили прогулятися селом бодай 15 хвилин, оглянути навкруги.
Коли ми підійшли відчинити вхідні двері, то побачили зліва білу стіну, яка була повністю списана різними мовами — постояльці залишали тут по кілька речень ручкою чи маркером, висловлюючи свої емоції, а дехто — і подяку за пережитий досвід у цьому будинку привидів.  Ми зрозуміли, що вчора це не була гра нашого розуму, не вигадки, не сон.

На вулиці було тихо. Ми проходили повз старі зачинені будинки — і в жодному не було ознак життя.
Село було порожнє. Давно.
Від цієї картини стало моторошно.
Ми були тут єдиними живими людьми на сотні кілометрів.
Захотілося якнайшвидше покинути це місце.
Ми вирушили далі по маршруту, а я дорогою згадувала фотографію зі стіни:
Хто були ті люди? Що з ними сталося? Чому вони покинули свої домівки?
Питання без відповіді.

Такі моменти нагадують, що кожна подорож змінює тебе назавжди.