Будинок привидів

 Було вже опівночі, коли нарешті ми побачили попереду поселення з десятків будинків. Настрій піднявся, ще трохи — і ми поїмо і відпочинемо.
Коли ми в'їхали до села, навкруги була дивна тиша, не чутно собак, які зазвичай реагують першими, ми подумали, що всі сплять. Хтось з наших побачив попереду автівку, припарковану коло хати, і вигукнув: «Це добрий знак!» Але коли ми порівнялися з нею, то побачили, що вона іржава і нею давно ніхто не користувався. Вікна будинків в Ісландії, як і у Нідерландах, зазвичай не мають штор, і можна зазирнути у внутрішнє життя людей.  Тут вікна були порожні.

Але міркувати не було сил. Майже всі будинки в селі були одноповерхові і мали червоний колір даху, а стіни колись були білими. Наш будинок розташовувався поряд з лютеранською церквою. Зверху на стіні будинку був вказаний рік 1923. Ми знайшли ключі, відкрили замок і зайшли всередину. Перше, що кинулося в очі, — це вхідні двері. Вони були дерев'яними, з прозорим вікном посередині, і воно виходило на проїжджу дорогу.

Невеликий коридор відразу переходив у кухню і вітальню. Вікна з кухні виходили на задній двір церкви, де виднілися надгробки на цвинтарі, від яких я чомусь довго не могла відвести погляд. 

У вітальні стояв довгий, масивний стіл з темного, майже чорного дерева із такими ж стільцями. На столі стояли дві пари високих товстих свічок чорного кольору. Два старовинні крісла з фігурними левовими ніжками, диван та комод завершували інтер'єр.

Серед нас була одна жінка Н., яка добре готувала і яка із задоволенням нас усіх годувала. Ми вивантажили речі з машини і вирішили обстежити будинок.

Поки ми порпалися з речами, дівчинка-підліток, донька Н., перша побігла до ванної кімнати. І раптом ми почули її зойк.
Вона прибігла до мами і голосно вигукнула:
— Мені страшно, я боюся туди йти!
Почувши це, ми зібрались разом і пішли до дверей санвузла.
Рішуче відкрили двері.
Перед нами відкрилася картина: навпроти дверей стояла біла ванна на ніжках, а зверху, з-під високої стелі, висіла широка завіса чорного кольору. Ліворуч на підлозі чорного кольору стояв унітаз. На дерев'яних поличках вздовж стіни лежали рушники також чорного кольору. Тьмяне стельове освітлення створювало гнітючу атмосферу.

(Колись давно в дитинстві ми лякали один одного страшилками про чорний будинок, де є чорна-чорна кімната, в якій живе чорний чоловік! Але ми точно не мріяли опинитися там у реальності).

Ми заспокоїли дівчину і пішли обстежувати будинок. За санвузлом ми побачили дерев'яні сходи.
По одному ми піднімалися скрипучими сходами нагору, де під низьким дахом розташовувалися спальні кімнати. Було видно, що ремонт давно не робили, стіни місцями зберігали залишки фарби, на підлозі лежали ткані вручну циновки. Кожен наш крок супроводжувався неприємним скрипом підлоги. У кінці коридора ми побачили вузькі двері з висячим замком, найімовірніше, це була комора, але більше привернули увагу великі двері, які лежали на підлозі! Яке дивне розташування! І куди могли вести ці двері? Ми спробували відкрити їх, але вони не піддалися.
Вони були добре зачинені.

Нарешті Н. покликала нас вечеряти!
На годиннику було 10 хвилин по першій ночі. Ми мовчки сіли за стіл.
Втома та нервове напруження давали про себе знати.
На вечерю Н. приготувала нам пасту, нарізала овочі та залишки ковбаси з минулого разу. Запах щойно приготовленої їжі приємно лоскотав ніс, і ми по черзі простягали свої тарілки. Хтось пожартував, і наш веселий сміх допоміг нам розрядити атмосферу.
Несподівано ми виразно почули скрип дерев'яних полиць, який долинав зверху.
Він був нам знайомий.
Ніби хтось крокував коридором другого поверху.
Ми точно знали, що крім нас у будинку нікого не було.
Ми замовкли. Чоловік Н. посміхнувся та висловив припущення, що це, напевно, кватирка не закрита, від вітру скрипить. Тож треба заспокоїтися. Тоді вирішили негайно це перевірити. Внизу залишились тільки Н. з донькою. Ми знову піднімалися на другий поверх з тим самим скрипом, який, здавалося, відбивався у голові. Ми обстежили вікна у всіх трьох спальнях. Але все було зачинено. Дивно!                                                        У душі з'явилось якесь несвідоме неприємне відчуття.

 Ми спустилися донизу. Чоловік Н. вирішив нас підбадьорити і сказав, що це нам почулося, що ми втомлені, треба закінчити вечерю, лягати спати, бо завтра знову буде довгий день. А щоб нам спалось краще, він дістав пляшку міцного ризького бальзаму. Він купив його у дьюті-фрі до своєї колекції напоїв. Зазвичай ми куштували місцеве пиво та ель. Він дістав келихи і почав розливати. Як раптом ми знову почули той самий скрип!
Всі завмерли.
Донька Н. притиснулась ближче до мами і затамувала подих.
Чоловік Н. виглядав серед нас самим спокійним.
Він передав кожному дорослому по келиху та промовив тост:
— Ми разом, нас не здолати. Будьмо!

Всі слухняно випили бальзам, ніби він містив якийсь інгредієнт хоробрості. Тягучий, темний, з гірчинкою трав і присмаком чорної смородини — тепло розповзлося по тілу, і на мить здалося, що страх теж розчинився десь у ньому. Прокинувся апетит і нагадав нам про їжу, яка давно охолола у тарілках.

Хтось засміявся. Хтось потягнувся за добавкою пасти.

І тут скрип повторився.

Той самий. Рівний. Зверху.

Сміх обірвався на половині слова.

Донька Н. вчепилася в мамин рукав так, що аж пальці побіліли. Ніхто не поворухнувся.

— Ми разом, — тихо повторив чоловік Н., але цього разу тост не пролунав як жарт.

  Одностайно прийняли рішення всім разом по черзі підніматися нагору, і якщо уночі буде щось надзвичайне, відразу кричати.

Зайшовши до своєї спальні, я не помітила нічого незвичного, швидко роздягнулася і лягла.
Від пережитих за цілий день емоцій я не помітила, як швидко заснула.