Розірвані ланцюжки

Еммі повернулася додому, але всередині все кипіло. Серце билося так, ніби от-от вирветься з грудей. Після розмови з Едмоном, після його зізнань, вона була шокована. І ще більше — приголомшена самою думкою, що вбивця Люсі — не він. А хто? Хто тоді?

Вона сіла на диван, обхопивши коліна, і спробувала заспокоїтися, але думки сипалися одна за одною. Щоденник Люсі — єдина зачіпка. Усе, що там було, стосувалося Рона. Більше нічого. Але саме це й змусило Еммі задуматися, що тут щось нечисто.

— Це ж не може бути просто випадковістю… — прошепотіла вона сама до себе. — Не може бути.

Вона взяла телефон. Потрібно було з кимось поговорити. Вона дуже хотіла обговорити це з мамою, але, згадавши їхню минулу розмову, швидко відкинула цю ідею. Тому вирішила зателефонувати подрузі.

Тремтячими пальцями набрала номер Хлої.

— Хлоє, привіт… Я маю розповісти тобі все, що дізналася про Едмона. Пам’ятаєш, я казала — це дідусь Артура. Він… він зізнався мені, що кохав мою бабусю. Едмон зробив жахливу помилку і жив із цією провиною десятиліттями. Але він не вбивця. Усе, що я тепер знаю, — він непричетний. Але хто тоді… хто це зробив? Я не можу перестати про це думати.

Хлоя слухала тихо, не перебиваючи.

— Тобто твої думки вже майже впорядкувалися? — м’яко запитала вона. — Ти чітко бачиш події, емоції, зізнання…

— Ні, — зітхнула Еммі. — Усе змішалося. Я боюся, що забуду деталі, що втрачу нитку розслідування…

— Тоді пиши, — сказала Хлоя. — Просто почни з того, що знаєш. Розпиши все від початку до кінця. І, до речі… — Хлоя зробила паузу, ніби добирала слова, — у тебе ж якраз немає теми для курсової роботи, а термін здачі за кілька тижнів. І, до речі, видавництво теж шукало щось похмуре, на кшталт розслідування. Твоя історія може підійти і туди.

Еммі ледь кивнула, ніби вперше відчула надію:

— Тоді я напишу все. Щоденник, зізнання Едмона, свої здогадки… Від початку до кінця.

— Так, думаю, це тобі допоможе. Коли пишеш, мозок сам упорядковує події.

— Дякую тобі, Хло. Є якісь новини про Даймона?

— На жаль, ні. Він досі не виходить на зв’язок.

— Зрозуміло. Дай мені знати, щойно щось стане відомо.

— Звісно, удачі тобі.

Вона відкрила новий документ Word і знову почала писати. Кожне речення народжувалося само собою. Пальці бігали по клавішах, слова складалися в осмислені рядки, а думки поступово ставали яснішими. Еммі відчула, що робить перший крок до того, щоб зібрати всю історію воєдино — для себе, для курсової, для видавництва.

Кожне речення допомагало їй мислити чіткіше.

Вона писала швидко, не помічаючи часу. У голові роїлися думки: «Якщо Едмон невинний, то хто ж тоді? Що я проґавила?» Кожне слово було спробою зрозуміти, вибудувати хаос у логічний ланцюг.

Еммі зупинилася, пальці завмерли над клавіатурою. Думки ніби зупинилися разом із ними.

«А раптом… а раптом це не було вбивство?» — промайнула думка. «Інфаркт, інсульт… природна смерть…» Вона глибоко вдихнула, намагаючись відігнати з голови образ Едмона і щоденник, але все поверталося.

«Але чому я одразу вирішила, що це злочин?» — розмірковувала вона. Щоденник Люсі був єдиною зачіпкою, але в ньому йшлося лише про Рона. Едмон усе пояснив — він невинний, у нього є алібі, а його зізнання були щирими. Тоді підстав думати про злочин просто не було.

Та в голові знову виникла картина з дитинства: вона заходить до кімнати бабусі, а там… лежить на підлозі, у калюжі крові. Серце стислося, холод пробіг хребтом. Усе вказувало на трагічну смерть, але обставини залишали надто багато запитань.

Еммі зрозуміла, що їй потрібна точна документальна інформація — лише вона могла розставити все по місцях. Треба йти до лікарні.

Вона знала, що в цьому окрузі лікарня лише одна, тож проблем виникнути не повинно. Вона швидко зібралася з думками й вирушила до лікарні. Відкладати не можна — вона вже майже на фінішній прямій.

***

Дорогою до лікарні її думки металися: «Якщо це не вбивство, то чому щоденник був таким тривожним? Але якщо Едмон невинний… то хто?» Легкий вітер розвівав волосся, прохолодне повітря трохи заспокоювало тремтіння в руках, але серце все ще калатало. Кожна вулиця, кожен крок здавалися частиною розслідування, частиною історії, яку треба розкрити.

Вона йшла повз знайомі будинки, повз парк із високими деревами, а за ними на горизонті мерехтіли дахи невеликого передміського кварталу. Лікарня була видна здалеку: бірюзового кольору, з високими білими колонами при вході, чистими скляними дверима, крізь які просвічувало яскраве денне сонце. Усе було акуратно, строго, майже урочисто. Еммі глибоко вдихнула, ковтнула і ступила всередину.

На рецепції вона намагалася говорити рівно, без тремтіння в голосі:

— Доброго дня. Мене звати Еммі Вілсон. Моя бабуся… Я хотіла б ознайомитися з документами про її смерть. Я була надто маленькою, коли вона померла, і мені важливо знати обставини її смерті.

Працівниця уважно подивилася на неї:

— Ваші документи, будь ласка.

— Звісно, — простягнула Еммі паспорт і свідоцтво про народження.

— Навіщо вам причина смерті? — обережно запитала жінка.

— Щоб розібратися в сімейній історії… — відповіла Еммі. — Мені потрібно зрозуміти, що тоді сталося.

Працівниця кивнула, але уточнила:

— Потрібно підписати заяву про те, що інформація використовуватиметься лише для особистого ознайомлення. Архівні матеріали видаються тільки на таких умовах.

Еммі швидко підписала папери. Серце калатало, руки ледь тремтіли, але рішучість зростала. Це був перший крок до розуміння, до розгадки таємниці, яка мучила її з того моменту, як вона знайшла щоденник.

— Добре, — сказала працівниця, передаючи акуратно складені папки, — ось ваші матеріали. Можете ознайомитися тут або вдома, але їх потрібно повернути протягом п’яти днів.