Тонка грань правди

Еммі стояла біля вікна, не відводячи погляду від сусіднього ґанку.

Шок був глухим, важким.

У голові крутилися одні й ті самі запитання:

Чому?

Як?

Чому його відпустили?

Їй відчайдушно хотілося дізнатися правду. Просто зараз. Але піти туди вона не наважувалася. Вона боялася зустрітися поглядом з Едмоном. Боялася побачити в його очах те, чого не витримає.

І лише зараз вона зрозуміла — у неї навіть немає номера Артура.

Єдиний шанс.

Вона відкрила телефон, зайшла у WhatsApp, у вкладку «Вибране». Туди, де вже одного разу знайшла відповідь.

Пальці тремтіли.

«Нам потрібно терміново поговорити. Чекатиму на тебе біля озера».

Вона довго дивилася на надіслане повідомлення. Шанси, що він відкриє її ноутбук і прочитає його, були мінімальні. Але втрачати їй уже було нічого.

Еммі вмилася, швидко зібрала волосся і пішла до озера.

Артура там не було.

Вона сіла на стару гойдалку біля берега. Ту саму, на якій колись сиділа бабуся. Еммі злегка відштовхнулася ногою, і гойдалка тихо заскрипіла.

Про що тоді думала Люсі?

Про кохання? Про страх? Про ту саму «помилку»?

За кілька хвилин вона встала й лягла на яскраво-зелену траву. Сонце гріло обличчя. Тепло повільно розливалося тілом, але всередині було холодно.

Згодом вона задрімала.

Її розбудило щось мокре й тепле.

— Барні… — пробурмотіла вона, розплющуючи очі.

Пес стояв над нею, виляв хвостом і старанно облизував її щоку.

— Гей, досить, — вона підвелася й сіла на траві, мимоволі усміхнувшись.

Слідом підійшов Артур.

Він сів поруч, трохи осторонь.

— Сьогодні досить тепло й сонячно, — сказав він першим.

— Ти прийшов… — запнулася Еммі.

Вони ще кілька хвилин мовчали, розглядаючи озеро. Вода була спокійною, лише легкі відблиски грали на поверхні.

Еммі не витримала.

— Чому його відпустили? Чому він не у в’язниці? Його випустили під заставу? Чому? — слова зривалися швидко, метушливо.

Артур видихнув. Він чекав цього запитання.

— Коли його вчора привезли до відділку… він був спокійний. Потім детектив почав перевіряти його слова.

Він говорив уже тихіше.

— Дідусь розповів правду. Ту, яку довго приховував. За чотири дні до смерті Люсі його відправили у відрядження. Він тоді працював секретарем в одного впливового чоловіка. Вони летіли до Швейцарії. Дідусь мав супроводжувати його.

Еммі дивилася на нього, не кліпаючи.

— Перевірили паспорт. Штампи виїзду та в’їзду. Реєстр перетину кордону. Він повернувся лише через тиждень після смерті Люсі. Він фізично не міг бути тут.

Слова зависли в повітрі.

Еммі відчула, як усередині все обривається.

Почуття провини накрило її повністю. Гаряче, задушливе. Їй стало важко дихати.

— Тепер я розумію… — прошепотіла вона. — Чому він усміхався, коли його заарештовували. Чому був таким спокійним…

Але щось усе одно не сходилося.

— Тоді чому він зберігав її фотографії? Чому таємно фотографував? Чому записи в щоденнику… це ж про нього?

Артур зам’явся.

До цього він говорив упевнено. Тепер — ні.

— У щоденнику твоя бабуся справді писала про нього. Він це підтвердив. Він був у неї закоханий. Але це було невзаємно. Люсі завжди була вірна лише Рону.

Еммі ковтнула.

— Але вона писала про якусь помилку. Що має розповісти Рону правду. Що це означає?

Артур опустив погляд.

— Цього я не знаю. Дідусь не сказав. Він сказав… що розповість це лише у твоїй присутності.

Еммі здригнулася.

Як вона могла піти до людини, яку звинуватила? Обмовила. Ледь не відправила до в’язниці.

— Він чекає на тебе, — тихо сказав Артур.