Останній вибір

Еммі вже не відчувала часу.

Книги лежали навколо неї відкриті — на столі, на підлозі, на підвіконні. Листи із нотатками були виписані цифрами, стрілками, обведеними словами. Екран телефону світів тьмяним голубим світлом, і від нього боліли очі.

Вони стали сухими, почервонілими. Здавалося, якщо вона моргне — все розсиплеться, і думка, за яку вона чіплялася, зникне.

Вона майже не вставала зі столу. То шукала збіги в датах, то порівнювала фрази, то знову перечитувала записи бабусі. Світ звівся до тексту.

У якийсь момент вона зрозуміла, що більше не може. Голова гуділа.

Еммі встала і пішла у ванну.

Контрастний душ — єдиний спосіб прийти до тями.

Гаряча вода обпекла шкіру, потім різко змінилася холодною. Вона вдихнула, і в ту ж секунду звук падаючих крапель став чимось іншим.

Не душ.

Дощ.

Вона маленька.

Навколо — люди в чорному. Їх небагато. Всі стоять мовчки, голови опущені. Хтось тихо плаче.

Перед нею — труна. Її несуть четверо чоловіків. Дерево темне, блискуче від дощу.

Небо сіре, важке. Дощ іде без зупинки, ніби справді плаче.

Вона пам’ятає, як стискала чужу долоню — надто міцно. Пам’ятає запах мокрої землі. Пам’ятає, як не розуміла, що означає «назавжди».

Тоді вона ще не знала, що правда може прийти занадто пізно.

Еммі різко відкрила очі.

Вода продовжувала стікати по плечах.

— Це минуле, — прошепотіла вона.

Вона вимкнула душ і, не витираючись до кінця, вийшла на задній двір. У альтанку, де вона не сиділа вже давно.

Сонце в той день було несподівано яскравим. Майже насмішливо яскравим. Промені падали крізь дерев’яні рейки, зігріваючи одну сторону лавки. Вона сіла саме туди — у світло.

Закрила очі.

Глибоко вдихнула.

Якщо сьогодні вона не знайде ключ — завтра піде до Артура. З двома останніми записами. Хай він її зрадив. Хай приховав правду. Але він вміє розшифровувати.

Чому їй все ще хотілося, щоб саме він допоміг?

Чому вона досі не могла зрозуміти, навіщо він так вчинив?

Вона просиділа там довго. Поки думки не стали рівнішими.

Повернувшись до будинку, Еммі взяла телефон. Вона збиралася знову написати Даймону. Писала йому щодня — відтоді як він раптово зник. Не відповідав на дзвінки, не читав повідомлення.

Невже й він замішаний? Він же зник, коли дізнався, що Артур підібрав ключ до шифру.

Вона відкрила WhatsApp — і застигла.

У вкладці «Вибране» з’явився запис, який вона не додавала.

Серце забилося сильніше.

Вона натиснула.

Три слова.

Дата випуску книги.

Еммі не здивувалася тому, хто це зробив.

Вона миттєво зрозуміла, адже доступ до її WhatsApp був лише з двох пристроїв.

Ноутбук.

Вона залишила ноутбук у Артура.

Вона була настільки поглинена розшифровкою, що навіть не відразу зрозуміла, що працює вже без нього. Все змішалося: книги на підлозі, дати, записи, безсонні ночі.

— Яка ж я розгублена… — прошепотіла вона.

Він, ймовірно, прочитав її переписку з Хлоєю.

Значить, він знав. Знав, що вона думає про нього і як ненавидить його за цей вчинок.

І все одно залишив підказку.

Не виправдання.

Не пояснення.

Підказку.

Її пальці затремтіли. Вона схопила щоденник і знову відкрила передостанній запис бабусі.

Швидко почала перебудовувати шифр, вирішивши відштовхуватися від дати публікації книги.

Вона взяла телефон, відкрила Google і ввела:

«книги, що вийшли 30 червня до 1938 року».

Список виявився невеликим. Вона пролистала результати — і застигла.

«Віднесені вітром».

Еммі точно знала, що цей роман є в бібліотеці маєтку Вілсон. За останні тижні вона переглянула стільки томів, що могла майже напам’ять сказати, які видання є у маєтку Вілсон.

І раптом все стало логічним.

Люсі у щоденнику вказувала дату — день, коли відбулося важливе для неї подія. Але ця дата була не просто спогадом. Це був орієнтир. Люсі брала саме ту дату, знаходила книгу, яка була видана в цей день, — ту, що вже знаходилася в будинку, — і використовувала її як основу для шифру.

Спочатку дата.

Потім книга з відповідною датою видання.

А потім — сторінка, абзац, рядок.

Не випадкові цифри.

Не хаос.

Система.

Еммі повільно опустилася на підлогу серед розкиданих книг. Правда весь цей час лежала буквально перед її очима — на книзі, до якої вона торкалася десятки разів.

Вона просто не розуміла принципу.

Тепер зрозуміла.

Зіниці розширилися. Дихання прискорилося.

Вона вже знала.

Вона перевернула останню сторінку щоденника.

Угорі стояла дата:

3 липня 1938 року

Почерк був нерівний, наче рука тремтіла.

———————————

Сьогодні Рон помер.

Мій коханий пішов, так і не дізнавшись моєї правди. Правди, яку він заслужив.

У мене було стільки часу розповісти йому все, але я не змогла. Я злякалася.

Мені здавалося, що мовчання врятує нас обох.

Як же я помилялася.

Після його смерті він став наполегливішим. Занадто уважним.

Він думає, що тепер я сама і мені нікуди звернутися.

Я боюся його спокою більше, ніж загроз.

Якщо зі мною щось станеться — шукайте того, хто приходив до мене в жовтні.

Того, хто знає, про що ми говорили того вечора.

———————————

У Еммі перехопило дихання.

Жовтень.

Все сходилося.