Ціна правди

Артур стояв навпроти дідуся. Руки тремтіли, але голос пролунав твердо:

— Я все знаю. Я знаю все.

Едмон підняв брови. Його погляд був спокійний, майже байдужий.

— І що ж ти знаєш?

— Правду.

— Яку саме правду ти маєш на увазі?

— Не прикидайся. Усі сліди ведуть до тебе.

Едмон ледь помітно всміхнувся.

— Я знаю багато правди, Артуре. Але не кожну правду варто вимовляти вголос.

— Отже, ти погоджуєшся, що винен?

— Я цього не казав.

Артур запнувся. Слова плуталися. Перед ним стояв його дідусь — людина, заради якої він відмовився від звичного життя, заради якої приїхав у цей заміський будинок. І водночас — той самий чоловік, якого він пам’ятав із дитинства: стриманий, сильний, рідний.

— Ти причетний до смерті Люсі! — голос зірвався. — Це правда?

Насправді Артур боявся почути відповідь. Боявся найбільше у світі. Бо якщо це правда — усе остаточно зруйнується.

Він любив дідуся. Більше любити було нікого. Батьки загинули в автокатастрофі, коли він був зовсім маленьким. Дідусь із бабусею виховували його як сина, поки в чотири роки його не відправили до школи для хлопчиків. Відтоді поряд були чужі люди.

Едмон довго дивився на нього.

— Якщо ти хочеш бачити в мені винного, — спокійно сказав він, — я не стану виправдовуватися.

І повільно рушив до будинку.

— Стій! — крикнув Артур, і голос здригнувся.

Едмон зупинився.

— Що, хлопчику мій?

— Скажи мені правду!

— Я не буду тебе ні в чому переконувати. Ти вже зробив свої висновки.

І він пішов.

Артур залишився стояти біля старого дерева. Озеро було спокійним, вода гладка, як скло. Два лебеді повільно ковзали по поверхні, ніби нічого не сталося. Сонце світило надто яскраво для цього моменту. Світ не змінився. Змінився лише він.

Вітер злегка хитнув гілля, і тиша стала нестерпною.

***

Через деякий час Артур повернувся до будинку. Він пройшов повз кухню. Едмон сидів на своєму звичному місці — у кріслі-гойдалці біля вікна — з ранковою газетою в руках, повільно погойдуючись, ніби розмови біля озера зовсім не існувало.

Артур не зупинився.

У своїй кімнаті він грюкнув дверима й повільно зповз по них на підлогу. Почуття провини роз’їдало його зсередини.

Але він вирішив.

Він вирішив заради Еммі.

Так буде правильно.

Він розповість їй правду.

Йти до неї він не збирався. Він би не зміг дивитися їй у вічі.

Його погляд упав на ноутбук, який Еммі залишила в нього тиждень тому.

І тоді з’явилася ідея.

Артур відкрив кришку. На екрані — заставка: троє усміхнених людей. Еммі в центрі, поруч дівчина з чорними кучерями, з іншого боку — хлопець в окулярах із широкою, майже голлівудською усмішкою.

Вони сміялися. Вони були… щасливими.

У неї були друзі. Те, чого йому завжди бракувало. Усередині кольнуло легке відчуття заздрості.

Ноутбук під’єднався до мережі. З’явилися старі сповіщення.

Хлоя.

«Пробач. Я справді хочу тебе підтримати, але я нічого не тямлю в шифрах і ключах. І цей запис теж не можу розшифрувати…»

Артур завмер.

Запис.

Шифр.

Отже, була ще одна сторінка зі щоденника. Та, якої він не бачив.

Його рука здригнулася. За інших обставин він ніколи б не став читати чужі повідомлення — це було нижче його гідності.

Але зараз усе інакше.

На кону стояла честь людини, яку він любив.

Палець завис над сповіщенням.

І все ж натиснув:

«Відкрити».

На екрані розгорнулося листування Еммі з Хлоєю.

Артур читав повільно. Кожне повідомлення ніби било по ньому. Еммі писала про зраду. Про те, що більше не знає, кому довіряти. Про те, що, можливо, помилилася в людині, якій відкрилася.

У ньому.

Рядки розпливалися перед очима.

Навіщо він тоді підійшов до неї біля альтанки в маєтку Вілсон?

Навіщо заговорив?

Навіщо запропонував допомогу?

Навіщо втягнувся в це розслідування?

Якби він просто пройшов повз — нічого б не було.

Він жив би спокійно з дідусем.

Без підозр.

Без болю.

Без цієї роздираючої груди невизначеності.

Могло б бути.

Але тепер шляху назад не існувало.

Артур глибоко вдихнув і прокрутив листування нижче. Там був запис зі щоденника Люсі, який Еммі переписала й надіслала Хлої.

Він насупився.

Перечитав ще раз.

І ще.

Щось не сходилося.

Артур різко відкрив нову вкладку, швидко щось перевірив в інтернеті. Його обличчя зблідло.

Він схопився.

— А раптом… — прошепотів він. — Раптом усе не так?

Раптом він помилився?

Раптом дідусь зовсім не винен?

Раптом мова йшла про когось іншого?

Надія спалахнула раптово, відчайдушно, майже болісно.

Він вибіг із кімнати, спотикаючись на сходах. Серце калатало так сильно, що заглушало думки. Він мчав до бібліотеки, хапаючись за єдину можливість — що все можна пояснити інакше.

Він мав дізнатися, що саме Люсі написала далі.

Він мав переконатися.

Артур розчинив двері бібліотеки так різко, що ті вдарилися об стіну. Пилюка піднялася хмарою. Його погляд метався по полицях.

«Віднесені вітром».

Перший ряд — немає.

Другий — немає.

— Де ж ти… — прошепотів він, відчуваючи, як надія починає тріщати.

Він пам’ятав цю книгу. Вона мала бути тут.

І нарешті погляд зачепився за запилений корінець у дальньому кутку. Здавалося, її не відкривали роками.