Це точно він

З того часу, як Еммі, здавалося їй, втратила зв’язок із усіма близькими та знайомими, минув тиждень. За ці дні майже нічого не змінилося. Еммі відчайдушно намагалася розгадати шифр, зіставляючи книги з записами бабусі, як це робив Артур. Але майже нічого не виходило. Майже всі дні вона просиджувала вдома, намагаючись знайти ключ. Якщо виходила — то ненадовго, за продуктами, і одразу поверталася. З приємного — Хлоя нарешті відповіла, але допомогти нічим не змогла. Еммі поступово замикалася в собі.

Артур тим часом розбирався з думками, як діяти далі: приховати причетність когось важливого для нього чи все ж сказати правду та дати Еммі те, що вона шукає. Цього тижня він майже не спілкувався з Едмоном, перетинався лише повз на кухні. Едмонд, здавалось, був задоволений, що Артур менше контактує з Еммі.

***

Але звичайний вівторок змінив усе. Артур прокинувся з сильним головним болем. Він не розумів, чи викликаний він зміною погоди, чи напругою, що накопичилася за тиждень. Все тіло нило, і здавалося, що кожен рух завдає болю. Він повільно підвівся з ліжка, намагаючись не ворушити головою, і побрів на кухню снідати.

Там він побачив, що дідусь уже поїв — тости з’їдені, чашка порожня. Едмон збирався вийти на вулицю. Артуру було важко бачити цю дистанцію між ними, і він розумів, що повинен виправити ситуацію — хоча б вибачитися.

— Нам варто поговорити, — сказав Артур, рішуче підходячи до дідуся.

— Якщо ти цього хочеш, — тихо відповів Едмон. — Але спершу я вийду на прогулянку. На вулиці сонячно, хочу трохи помилуватися сонцем. Коли повернуся, ми обов’язково поговоримо.

Артур кивнув. Дідусь посміхнувся, не загострюючи погляд, просто подивився на нього кілька секунд і вийшов через задні двері на галявину. Артур подивився дідусеві вслід і помітив, що той прямує до озера. Він важко зітхнув, потім спокійно сів за стіл. Сніданок майже не ліз у горло — Артур просто випив чай і, відчуваючи, як голова все ще гуде, попрямував до своєї кімнати.
 

Артур ліг на ліжко, відчуваючи, як біль у голові не вщухає. Через кілька хвилин до нього підійшов Барні і ліг поруч, дивлячись на нього великими уважними очима.

— Що, друже… що мені робити? — тихо промовив Артур, погладжуючи собаку по голові. — Розповісти Еммі правду і зняти тягар з її душі… чи приховати все, щоб захистити когось іншого?

Барні лише мовчки дивився на нього, і Артур усміхнувся:

— Певно, я вже майже з глузду з’їжджаю… майже розмовляю з собакою.

Він полежав ще близько півгодини, але головний біль не вщухав. Розуміючи, що без знеболювального не обійтись, Артур згадав: аптечка з таблетками зберігається у кімнаті дідуся, у шафі біля ліжка Едмона. Він знав, що дідусь терпіти не може, коли хтось заходить до кімнати і торкається його речей. Але сильний біль не залишав вибору.

Артур повільно підійшов до дверей кімнати дідуся і взявся за ручку. Через мить він відкрив двері і увійшов. Велика шафа від підлоги до стелі, половина якої була з одягом, а половина — засклена, з антикварними статуетками, свічками, книгами та фотографіями.

Спершу він відкрив одну дверця — аптечки там не було. Потім другу — і нарешті знайшов потрібну коробочку з таблетками. Поки він відсипав собі кілька ібупрофенів у кишеню, погляд його мимоволі скользнув по вмісту заскленої частини шафи. І тут він помітив те, чого ніколи раніше не бачив: невеличку скриньку, акуратно заховану серед статуеток.

Цікавість взяла верх. Артур відсунув аптечку, обережно відкрив скриньку — і здригнувся.

Перед ним лежали фотографії.

Їх було близько десяти.

На кожній була Люсі.

Знімки були зроблені потайки: вона йшла по мосту з Роном, прогулювалася по набережній, тримала сумки з продуктами. 
Серце Артура калатало. Він опустив погляд на руки, стиснуті в кулаках, і вперше не просто здивувався — він відчув гостре, майже болісне усвідомлення.

«Це… це справді він», — подумав Артур, дивлячись на зображення. «Він фотографував її таємно. Чому? Навіщо?» У голові спливали питання, на які не було відповіді. «Це зробив він… ніхто інший. Він спостерігав… спостерігав за нею, коли вона навіть не здогадувалася… Це… це реально він».

Він швидко склав фотографії, наче хотів приховати цей факт не лише від дідуся, а й від себе. На мить хотілося махнути рукою, зробити вигляд, що нічого не бачив, і піти. Але розуміння, що правда була надто близько, надто реальна, залишало тяжке, гнітюче відчуття.

Серце Артура стиснулося — він не вірив своїм очам.

Він швидко склав фотографії, поставив шкатулку на місце і вийшов із кімнати. Закрив двері на ключ і підійшов до вікна. На галявині дідуся вже не було, видно було лише озеро вдалині.

Артур сів на ліжко, випив таблетки, прикрив обличчя руками. Все, що відбувалося, тиснуло на нього: це справді було зроблено, ці фотографії справді існували. Він мусив розповісти Еммі, але не міг. Усередині боролися два вовки: один хотів зберегти довіру та захистити дідуся, інший — відкрити всю правду Еммі.

Нарешті він не витримав. Вирішивши все-таки поговорити з Едмоном, Артур підхопився з ліжка, повернув ключ у замку, відчинив двері і вибіг по сходах. Він помчав до озера, куди попрямував дідусь. За кілька хвилин, захекавшись, добіг до нього.

Через кілька хвилин, запихавшись, добіг до нього.

Артур добіг до озера, де вже стояв дідусь. Едмон повернув обличчя до води, його погляд був спокійним, але зосередженим. Маленьке озеро виблискувало в ранковому сонці, відбиваючи золоті промені і пір'ясті 
хмари. Вода була прозорою, а серед очерету плавали два лебеді, повільно слідуючи один за одним, ніби у своєму власному, тихому ритмі.

Едмон усміхнувся, легенько доторкнувшись до гойдалки рукою.

— Я спорудив її  пʼятдесят років тому, для однієї прекрасної дівчини, — тихо сказав він, — яка любила приходити до цього озера і просто дивитися на воду, на лебедів і грітися в променях сонця.