Крапка неповернення

— Потрібно знову до бібліотеки, — сказала Еммі, уже зібрана й зосереджена. — Тепер ми знаємо принцип. Більше не будемо блукати навмання.

Артур кивнув. Це звучало розумно. Надто розумно для ранку, який уже починав здаватися важким.

Вони вийшли в коридор. Дім іще зберігав тишу, але на сходах почулися кроки. На другий поверх піднявся Едмон.

— Артуре, — покликав він. — Підійди до мене. На кілька хвилин.

Тон був спокійний, але в ньому відчувалося щось незвичне — напружене.

— Іди до бібліотеки, можеш починати без мене, — тихо сказав Артур Еммі. — Я скоро підійду.

Вона кивнула й рушила далі коридором.

Артур підійшов до дідуся.

— Спустимося на кухню, — сказав Едмон.

На кухні було прохолодно. Світло з вікна падало на стіл, ніби розділяючи кімнату навпіл.

Едмон довго мовчав. Було видно — слова даються йому важко.

— Я не хочу, щоб ти спілкувався з цією дівчиною, — нарешті промовив він. — Вона не приведе тебе ні до чого доброго.

Артур ніби не одразу усвідомив почуте.

— …Чому?

— Це не обговорюється. У мене є чуття. І старших варто слухати. Тобі не потрібно з нею зв’язуватися.

У грудях щось різко стиснулося. Надто багато всього накопичилося — і саме зараз прорвалося назовні.

— Слухати? — голос Артура зірвався. — Я слухаю тебе вже третій рік. Я взяв академічну відпустку. Мені двадцять сім, я ніде не працюю, не бачуся з друзями. Вони перестали телефонувати — бо я постійно тут. За містом. Далеко від усього.

Він говорив дедалі швидше.

— Я втратив зв’язки. Втратив звичне життя. Заради того, щоб бути поруч із тобою. І я не скаржуся. Не дорікаю. Але коли я нарешті знаходжу тут людину, з якою можу нормально спілкуватися, — ти серйозно кажеш мені, що я не повинен із нею бачитися?

Слова вже не зупинялися.

— Ти хочеш, щоб я здичавів? Щоб я тут остаточно замкнувся? Я й так ніби в клітці. У залізній клітці!

Тиша повисла важка, густа.

Артур раптом зрозумів, скільки зайвого сказав. Усе це було правдою. Гіркою, але правдою. Та вимовляти її вголос було болючіше, ніж носити всередині.

Він любив дідуся. І саме тому йому стало соромно.

Едмон стояв нерухомо. В його очах читалося те, чого Артур ніколи раніше не бачив — розгубленість і смуток.

Він повільно кивнув, ніби збирався піти, але потім обернувся.

— Я тебе почув, — тихо сказав він. — Пробач, якщо поставив тебе в таке становище. Пробач, якщо через мене в тебе немає того життя, до якого ти звик. Я не хотів цього.

Пауза.

— Але все одно дослухайся до моєї поради. Щодо цієї дівчини.

Артур не встиг відповісти. Він просто стояв приголомшений. Це було на нього не схоже. Він завжди був спокійним, стриманим. А тепер — ніби зірвався.

Він зрозумів: розмову потрібно продовжити пізніше. Коли вони обидва охолонуть.

— Ми ще поговоримо, — глухо сказав він услід Едмонові.

І піднявся сходами.

Коли Артур відчинив двері бібліотеки, він завмер.

Еммі сиділа на підлозі.

Навколо неї лежали книги. Дві були розгорнуті — на конкретних сторінках. Кілька речень були обведені червоним олівцем.

У її руках був блокнот. Він тремтів. Як і її пальці.

Сльози текли по щоках, але вона їх не витирала.

Вона підвела на нього очі.

— Ти все знав… — тихо промовила дівчина.

Пауза.

— Ти все знав і не сказав мені?

У голосі не було істерики. Лише удар.

Артур усе ще думками був на кухні. Слова доходили до нього повільно.

— Про що ти?..

Вона різко підвелася з колін.

— Ти все знав?

Він мовчав.

Вона підійшла ближче. Він машинально відступив убік, думаючи, що вона хоче пройти до дверей.

Але замість цього — різкий звук.

Ляпас.

Не сильний, але дзвінкий.

— Ти знав, як для мене це важливо! — голос зірвався. — Ти знав, що це для мене означає! Я тобі довірилася. А ти… мовчав.

Артур стояв нерухомо. Щока пекла, але біль був не в цьому.

— Як ти зрозуміла? — лише й спромігся він вимовити.

Еммі вказала на книги на підлозі.

— Ось так.

Дві розгорнуті книги. Обведені рядки. Акуратна стопка закритих — перевірених і відкладених.

— Ти їх сортував. Ти перевіряв. Ти знайшов ключ. І не сказав мені.

Її дихання було нерівним.

— Ти знайшов — і залишив мене в незнанні.

Вона схопила свій блокнот, притисла до грудей і, не дивлячись на нього, розвернулася.

— Еммі, зачекай…

Але вона вже вибігла з бібліотеки. Кроки в коридорі. Сходи. Двері. Тиша.

Артур залишився сам.

І вперше за весь цей час зрозумів: шифр — не найнебезпечніше з того, що вони відкрили.

***
 

Еммі бігла, майже не розбираючи дороги. Повітря не вистачало. Очі пекло.

Удома вона грюкнула дверима й, не роззуваючись, опустилася на підлогу просто в передпокої. Руки закрили обличчя, плечі тремтіли.

Сльози текли без зупину.

Як він міг?..

Я ж йому довірилася.

Він був єдиним, хто не насміхався. Єдиним, хто повірив, що це не фантазія, що щоденник бабусі — не вигадка. Він допомагав. Шукав. Перевіряв. Він бачив, як це для неї важливо.

Але тоді навіщо?..

Вона різко вдихнула, змушуючи себе зупинитися.

Навіщо йому приховувати розгадку?

Яка йому з цього вигода?

Думка зачепилася. Вона витерла обличчя долонями й потягнулася до блокнота.

Потрібно подивитися, що саме він знайшов.

Очі швидко пробіглися по виписаних реченнях. Тих самих, що були обведені червоним.