Те, що завжди було перед очима

Поки Еммі спала, дім сусідів жив своїм тихим, звичайним, спокійним життям.

Кілька хвилин вони говорили про дрібниці: про погоду, про те, що в магазині знову підняли ціни, про сусідів, які шумлять вечорами. Артур чекав слушного моменту.

Розмова текла спокійно. Занадто спокійно. Артур чекав — і момент настав сам.

— До речі… — нарешті сказав він, намагаючись, щоб голос звучав якомога спокійніше. — Пам’ятаєш, сьогодні Еммі питала… про Люсі. Ви ж добре спілкувалися?

Едмон ледь помітно напружився.

— Я сказав те саме, що й раніше, — зрештою промовив він. — Ми були звичайними сусідами. Нічого особливого. Навіщо ти знову піднімаєш цю тему?

Артур уважно подивився на нього.

— Тому що я дещо знайшов.

Він вийшов із кухні. Сходи вели до бібліотеки, де все ще пахло пилом і старим папером. За хвилину Артур повернувся, тримаючи в руках фотографію. Пожовклу, стару. Він поклав її перед дідусем.

На знімку було троє: Люсі, Рон і Едмон. Молоді, занадто близько стояли одне до одного, занадто живі й справжні для «просто сусідів» — Артур показав лапки в повітрі.

Едмон довго дивився на фотографію. Артур помітив, як кутик його губ ледь сіпнувся — майже усмішка, але вона одразу зникла.

— Ми знайшли її в бібліотеці, — сказав Артур. — І з неї ясно, що ви були ближчими, ніж ти кажеш.

Едмон підвівся.

— Я не хочу це обговорювати.

Він попрямував до виходу з кухні, але вже на порозі зупинився і, не обертаючись, тихо додав:

— Не всі історії варті того, щоб їх розповідали.

І пішов.

Артур залишився сидіти за столом. Він і не очікував іншої відповіді. Але тепер сумнівів не лишилося: дідусь щось приховував. І це «щось» безпосередньо стосувалося Люсі.

Після вечері Артур піднявся до бібліотеки. Він знову дістав свій блокнот, куди переписав три пари речень, знайдених Еммі, розклав перед собою книги, записи, дати. Він перечитував шифри знову і знову, прокручував їх у голові, намагався підставляти різні варіанти.

«Іноді достатньо одного розділу. Іноді — однієї сторінки…»

«Я зобов’язана…»

Йому раптом здалося, що він зрозумів ключ. Ніби все склалося. Він почав швидко перевіряти свою здогадку, звіряючи сторінки, абзаци, дати з щоденника.

Серце билося швидше.

Але за кілька хвилин стало ясно — не підходить.

Він відкинувся на спинку стільця й втомлено заплющив очі. Усе знову розсипалося.

Артур вирішив спробувати інше. Він зайшов в інтернет, відкрив старі форуми, обговорення книг, архіви. Шукав згадки дат, збіги, приховані послання в класичних текстах. Читав чужі теорії, нотатки, коментарі.

Нічого.

Пізніше він спустився до вітальні й згадав про старі фотоальбоми дідуся. Він знайшов два запилені альбоми й почав швидко гортати. Фотографії змінювали одна одну: молода дружина Едмона, подорожі, свята, маленький Артур. Він вдивлявся в кожне обличчя, сподіваючись побачити Люсі або Рона.

Але їх там не було.

Він відкрив другий альбом — із тим самим результатом. Жодного знайомого обличчя.

З відчуттям поразки Артур повернувся до своєї кімнати. Годинник показував уже за північ. Він ліг, але заснути не зміг. Думки не відпускали.

Коли він підвівся, щоб випити води й відчинити вікно, годинник показував 2:13. Нічне повітря було холодним і свіжим. У домі стояла тиша.

Він увімкнув світло й сів за стіл. Рука зачепила стопку книг — кілька з них упали на підлогу з глухим стуком.

Прокинувся Барні. Пес підвівся зі своєї лежанки, підійшов до книг і схопив одну зубами.

— Дякую, друже… — видихнув Артур.

Він узяв книгу — і завмер.

«Джейн Ейр».

Його погляд упав на обкладинку, потім — на записи в блокноті, де були виписані шифри й дати. Він різко сів рівніше. По тілу пробігли мурашки.

Як він не помітив цього раніше?

Думка була простою і водночас лякаюче очевидною. Настільки, що стало страшно — а раптом це і є відповідь?

Артур стиснув книгу в руках і зрозумів: тепер він точно не засне.

І якщо він має рацію, то все, що вони шукали, весь цей час було просто перед очима…