Фотографії, які все змінили

Еммі мовчки простягла Артуру фотографію.

Він взяв її не одразу, ніби не розуміючи, що саме вона хоче показати. Потім подивився — і завмер. Його обличчя змінилося: спочатку здивування, потім напружена зосередженість.

— Це… — він запнувся і взяв ще одну фотографію. Потім третю.

На знімках його дідусь, Рональд і Люсі усміхалися. Стояли занадто близько одне до одного, занадто вільно. Це точно були не просто сусіди, які віталися через паркан.

— Твій дідусь збрехав, — тихо промовила Еммі. — Він сказав, що майже не знав мою бабусю. Що вони були просто сусідами!

Артур повільно поклав фотографії на стіл.

— Я… не знаю, — чесно відповів він. — Не розумію, навіщо йому було брехати.

Він провів рукою по волоссю і тихіше додав:

— Можливо, він просто не хотів згадувати.

Еммі не відповіла. Вона дивилася на фотографії, ніби сподіваючись, що вони самі підкажуть їй причину.

— Гаразд, — сказала Еммі, — давай продовжимо шукати. У її голосі звучали нотки надії.

Вони повернулися до книг.

Майже годину вони переглядали полиці: вивчали томи, порівнювали тексти з щоденника, намагалися зіставити розділи та сторінки. Інколи їм здавалося, що вони близькі до розгадки, але щоразу все розсипалося. Номери не збігалися. Цитати не відповідали. Слова вислизали.

Нарешті Артур закрив чергову книгу і видихнув.

— Так ми можемо сидіти до ночі, — сказав він. — Давай зробимо інакше.

Він взяв блокнот.

— Я перепишу всі ці шифри собі. Спробую ще раз подивитися в нашій бібліотеці, уже спокійно, без поспіху. Можливо, ми щось упускаємо.

Еммі кивнула.

— І… — він зам’явся, — я спробую поговорити з дідусем. Не обіцяю, що він щось розповість, але… я спробую.

— Дякую, — тихо відповіла вона.

Коли Еммі повернулася додому, було вже темно. Вона зняла взуття, пройшла у вітальню і буквально впала на ліжко. Стеля над нею здавалася надто високою й порожньою.

— Бабусю… — прошепотіла вона вголос. — Будь ласка, допоможи мені. Я справді не розумію, що відбувається. Дай мені хоч якийсь знак, нехай він буде незначним, але він мені потрібен. Будь ласка…

Звісно, відповіді не було.

Телефон раптово задзвонив. Екран засвітився: груповий FaceTime. Хлоя та Даймон.

— Нарешті! — голосно вигукнула Хлоя. — Ми вже думали, що ти зникла.

— У нас новини, — сказав Даймон, сяючи. — Мене взяли. Тепер я буду працювати у батька. У нього своя студія, ти ж пам’ятаєш? Я пройшов проби.

— Серйозно? — Еммі посміхнулася, але якось розсіяно.

— А в мене теж новини, — тут же підхопила Хлоя. — Я познайомилася з хлопцем. Він нормальний. Справді нормальний і … начебто у нас усе серйозно.

Вони говорили одночасно, сміялися, перебивали одне одного. Еммі слухала, кивала, але думки знову і знову поверталися до щоденника.

— Ти де взагалі зараз? — раптом спитав Даймон. — Ти ніби не тут.

— Ти все ще думаєш про цей щоденник? — додала Хлоя.

Еммі вагалася секунду, а потім сказала:

— Я розшифрувала частину, але…

Настала пауза.

— Еммі… — обережно почала Хлоя. — Я просто хочу, щоб ти була в порядку. Ти впевнена, що не накручуєш себе?

— Я теж хвилююся, — сказав Даймон м’якше. — Але ти занадто глибоко занурилася у це.

Еммі посміхнулася їм, щоб не продовжувати розмову.

— Я в порядку. Справді.

Коли дзвінок закінчився, у кімнаті стало незвично тихо.

Ближче до вечора вона знову відкрила щоденник.

—————————————

13 травня 1938 року

Я більше не можу робити вигляд, що нічого не відбувається. Він приходить все частіше. Спершу — ніби випадково. Потім — ніби це природно. Я боюся його погляду. Боюся власних думок. Я не знаю, що робити.

Якщо Ронні дізнається — він не зрозуміє. Він ніколи не розумів. І я боюся не його гніву, а того, що він буде правий…

Я відчуваю провину, навіть коли нічого не зробила.

Я зрозуміла, що… Сторінка 111, абзац 2.

Але якщо я промовчу — стане лише гірше.

Я повинна все-таки… Сторінка 153, абзац 3.

—————————————

Еммі перечитала запис кілька разів.

Хто «він»? Чому страх сильніший за здоровий глузд? І у чому саме провина?

Вона перегорнула сторінку.

На наступному аркуші була вклеєна фотографія, а після неї запис.

—————————————

17 травня 1938 року

Здається, усе вляглося. Я відчуваю себе спокійніше. Він більше не приходить. Я вирішила нічого не змінювати. Іноді краще дозволити часу зробити свою справу.

Я так і не наважилася на цей крок…

—————————————

Еммі подивилася на фотографію. На ній Люсі стояла в саду. Усміхалася. Спокійно. Майже щасливо.

Жодних тривожних деталей. Жодних підказок.

І все ж щось усередині Еммі не давало їй спокою.

Але зараз… зараз їй стало трохи легше.

Якщо бабуся тоді впоралася — значить, не все було так страшно. Значить, вона знайшла вихід.

Еммі закрила щоденник, притиснула його до грудей і непомітно для себе заснула.

Унизу сторінки, на якій вона зупинилася, між рядками ледь помітно проступали сліди стертого олівця.

Ніби хтось колись передумав говорити правду до кінця.