Тіні минулого

— Дідусю, ти прокинувся, — сказав Артур. — Це наша нова сусідка, Еммі. З маєтку Вілсон.

Старий кивнув. Його погляд, гострий і уважний, на мить затримався на обличчі Еммі.

— Приємно познайомитися, — сказала Еммі, відчуваючи, як під цим поглядом їй стає трохи не по собі.

— Едмон, — представився він і пройшов повз них до свого крісла-гойдалки в кутку кухні. Він сів, взяв зі столика складену газету і розгорнув її, наче збираючись читати. Але Еммі помітила, що він не дивиться на газету, а просто тримає її перед собою.

— Ви… ви були сусідом моєї бабусі? — запитала Еммі, наважуючись.

Едмон підняв на неї очі поверх газети.

— Був, — коротко відповів він.

— А ви часто спілкувалися? Може, дружили сім’ями?

Він повільно похитав головою.

— Ні. Так, сусіди. Віталися через паркан. Не більше.

Його голос був рівним, але в ньому відчувалася якась стіна. Він явно не хотів говорити на цю тему.

— Але ви ж мусили щось пам’ятати про них? — не здавалася Еммі.

Едмон відставив газету і подивився на неї більш прямо.

— Що пам’ятати? Жили собі і жили. Твій дід, Рон, був суворою людиною. Люсі — тихою. А потім Рон помер, і вона зовсім замкнулася. Все. — Він театрально перевернув сторінку газети, і його очі почали швидко пробігати її зміст.

— Він завжди такий? — тихо запитала Еммі Артура, щоб Едмон не почув.

— Останнім часом — так, — зітхнув Артур. — Не любить говорити про минуле. Давай я покажу тобі будинок, раз ти вже тут.

Вони вийшли з кухні назад у хол. Тепер, без присутності Едмона, Еммі могла оглянути все детальніше. Високі стелі, що робили кімнату ще просторішою, пропускали яскраве світло через великі вікна. Сходи з темним різьбленим поручнем вели нагору.

Вони піднялися сходами. На другому поверсі Артур відчинив перші двері по коридору.

— Це моя кімната, — сказав він, пропускаючи її вперед.

Кімната була світлою й доволі просторою. Ліжко, письмовий стіл, завалений купою паперів та книг, кілька полиць. Вікно виходило в бік її маєтку.

Еммі сіла на запропонований стілець біля столу. Раптом їй стало соромно за свій допит внизу.

— Слухай, Артур, вибач, що я там внизу так… з питаннями накинулася, — сказала вона, дивлячись у вікно.

— Мені просто незручно. Я бабусю пам’ятаю лише смутно, уривками. Вона померла, коли мені було сім. І ці спогади — вони як старі фотографії, що вигоріли. А так хочеться зрозуміти, якою людиною вона була насправді. Не лише для мене маленької, а… для інших. Як її бачили сусіди, друзі.

— Нічого страшного, — відповів Артур. — Просто дідусь, здається, справді мало що пам’ятає. Або не хоче пам’ятати.

Еммі задумалася. Перед нею стояв вибір: піти, залишивши все як є, або довіритися. Вона подивилася на Артура. Він здавався щирим. І він був тут, поруч із цією таємницею, можливо, навіть не підозрюючи про неї.

Вона прийняла рішення.

— Артур, я переглядала речі і знайшла на горищі щоденник бабусі. І там… там є дивні записи. Наче шифр. Я відчуваю, що вона щось приховувала. Або боялася написати прямо.

Вона дістала з сумки блокнот із виписаними фразами.

— Ось, дивись. «Глава третя», «Сторінка сорок друга»…

— Я думаю, це посилання на книги. Але не знаю, на які саме.

Артур взяв блокнот і уважно прочитав виписані рядки. На його обличчі з’явився вираз глибокої задумливості, а не простого цікавості.

— Це дійсно схоже на шифр, — сказав він нарешті, піднімаючи очі.

— Або на… систему нотаток для себе. Тільки ключ загублено. У тебе є здогадки, які це можуть бути книги?

— Одна є, — сказала Еммі. — «Джейн Ейр». Мені навіть… приснився сон про неї. Але решта… Я не знаю. Можливо, у тебе є якісь думки?

— У нас у будинку багато старих книг. Можливо, потрібні ще тут? Хочеш подивитися?

Еммі посміхнулася, їй стало несподівано тепло від його підтримки.

— Правда? Ти справді віриш, що це не мої вигадки?

Артур посміхнувся у відповідь.

— Якщо перестати вірити в дивне, жити стане нудно. Пішли, наша бібліотека в кінці коридору.

Він провів її далі й відчинив останні двері. Еммі зайшла всередину і завмерла.

Кімната була не дуже великою, але вся в книгах. Полиці до самої стелі. У кутку стояли два глибоких шкіряних крісла, між ними — лампа з зеленим абажуром. На стінах горіли тьмяні бра, відкидаючи м’яке світло. І пахло тут особливо — старим папером, шкірою та спокоєм.

— Тут зібрано майже все, що читала наша сім’я, — сказав Артур.

Еммі підійшла до полиць. Вона проводила пальцями по корінцях, вдихаючи цей дивний запах. Вона відчувала, що відповідь десь поруч.

— Давай спробуємо шукати, — запропонував Артур. — Ось тут, наприклад, класика. «Джейн Ейр» має бути тут.

Вони почали шукати. Еммі читала фрази з блокнота, Артур знімав книги. «Грозовий перевал» — немає. «Великі надії» — не те. «Гордість і упередження» — сенс не сходився.

Поки Артур перевіряв черговий том, Еммі відійшла до стіни, де серед книг висіли старі фотографії у рамках. Вона розглядала їх без особливої мети. І раптом зупинилася.

На одній фотографії були молоді Едмон і Рональд, вони ловили рибу на річці, сміялися. На іншій — Едмон, Рон і Люсі на ярмарку, у всіх у руках по яблуку в карамелі. На третій — вони ж у саду за великим столом, відзначають щось, на столі торт.

Фотографій було кілька. І на всіх вони були разом. Друзі. Майже сім’я. Такі веселі та невимушені.

Холодок пробіг по спині Еммі. Вона згадала слова Едмона на кухні: «Так, сусіди. Віталися через паркан. Не більше.»

Він збрехав. Нагло і просто.

Навіщо? Що такого було в їхній дружбі, що тепер, через десятиліття, він від неї відмовляється?

Еммі стояла й дивилася на усміхнені обличчя на пожовклих знімках. Ці фотографії висіли тут, у нього в будинку, а він казав, що майже не знав цих людей.