Новий слід

Минуло кілька годин відтоді, як Еммі влаштувалася на підлозі серед книг, перегортаючи сторінки й виписуючи нотатки. Перш ніж іти до Артура, вона хотіла занотувати всі знайдені підказки й хоча б кілька здогадів. Еммі знову відкрила щоденник і прочитала наступний запис:

———————————

30 квітня 1938 року

Я знаю, що поводжуся некрасиво щодо Рона, але не можу інакше. Мені потрібно це зробити — інакше я не зможу жити далі зі спокійною душею. Я відчуваю, що зобов’язана діяти, хоча серце стискається від страху й сумнівів. Іноді здається, що все вирішено наперед, і мені залишається лише виконати цей обов’язок. Але як зрозуміти, що правильно, а що — ні? Я гублюся між тим, чого хочу, і тим, що маю зробити.

І все ж я зобов’язана. Сторінка 74, абзац 2.

———————————

Еммі насупилася, намагаючись зрозуміти сенс написаного. Чому щоденник вівся з такими великими розривами між датами? Хіба щоденники не пишуть щодня? Можливо, бабуся занотовувала лише найпотаємніші думки.

Вона взяла блокнот і акуратно виписала перший, другий і третій шифри, зіставляючи їх із книгами: навпроти першого зазначила «Джейн Ейр» і цитату з третього розділу. В голові майнула думка: а що, як і решта шифрів також пов’язані з цією книгою?

Другий шифр не підходив за змістом — отже, це була зовсім інша книга. Еммі побіжно перегорнула щоденник, аж поки її погляд не впав на вклеєну фотографію: молода бабуся стояла поруч із якоюсь дівчиною, але поряд був і хтось третій. Обличчя здалося їй знайомим. Вона почала гарячково нишпорити в пам’яті, і серце забилося швидше.

Точно.

Вона десь нещодавно вже бачила це обличчя.

Не гаючи часу, Еммі побігла до бабусиної кімнати, відкрила шухляду й почала перебирати папери. Серед купи документів вона знайшла фотографію групи людей — і раптом помітила: один із них був неймовірно схожий на ту третю людину зі знімка в щоденнику. Тепер належало з’ясувати, хто це. Можливо, її новий сусід зможе пролити світло хоча б на щось.

***

Еммі зібрала волосся у високий хвіст, узяла пакет із нещодавно купленими пряниками й вирішила піти до Артура — під приводом знайомства з новими сусідами.

Темно-бордові двері відчинилися за кілька миттєвостей.

— Привіт, Еммі, чим можу допомогти? — усміхнувся Артур, відчиняючи двері.

— Привіт… я просто… — Еммі завагалася, а потім простягнула пакет із пряниками. — Хотіла нормально познайомитися з новими сусідами… і принесла трохи солодкого.

Артур широко всміхнувся:

— Звісно, заходь.

Еммі зайшла всередину, уважно оглядаючи будинок. Ліворуч від дверей стояла підлогова вішалка, акуратно вирізьблена з темного дерева; на ній рівно висіли пальта й капелюхи. Посеред кімнати тяглися широкі сходи з вигнутим поручнем, що вели на другий поверх. На стінах висіли портрети відомих письменників, а на полицях уздовж стін стояли старовинні книги й маленькі антикварні фігурки. У кутку затишно розмістилося крісло з м’якими підлокітниками, а на столиках стояли фарфорові чашки й підсвічники, надаючи приміщенню відчуття тихого, охайного порядку й затишку.

— Скільки ложок цукру додати в чай? — запитав Артур, проводячи її на кухню й ставлячи чайник.

— Без цукру, — відповіла Еммі.

— Уперше зустрічаю людину, яка п’є чай без цукру, — здивувався він, підвівши брови.

— Звичка з дитинства, не люблю солодке.

Еммі озирнулася:

— А де твій дідусь? Хіба він не приєднається до нас? Я хотіла б познайомитися з вами обома, все ж ми тепер сусіди.

— Зараз у нього післяобідній відпочинок, тож, можливо, він прийде пізніше, — відповів Артур, трохи сумніючи. Він подумав, що Еммі прийшла лише до нього.

— Зрозуміло… — Еммі ледь зітхнула, але вирішила продовжити розпитувати. — А як давно ти тут живеш?

— Вже три роки, — сказав Артур, розмішуючи цукор у своїй чашці. — Дідусеві стало зле, в нього трапився раптовий напад, і я приїхав допомогти. Так і залишився з ним; боюся залишати його самого, а переїжджати до міста він навідріз відмовляється. Раніше я навчався в університеті на менеджменті, але довелося взяти академічну відпустку, яка мимоволі затягнулася.

Еммі хотіла запитати про його батьків — чому вони не тут, — але стрималася.

— А ти що тут робиш? — продовжив Артур, помітивши її погляд.

— На канікулах… щоб перепочити від міської метушні, — сказала Еммі, трохи ухиляючись. — Хоча це лише частина правди.

— Розумію, — кивнув Артур. — А твій дідусь щось розповідав про сусідів? Він же давно тут жив і був сусідом моєї бабусі…

У цю мить за спиною Еммі хтось тихо кашлянув. Вона здригнулася й обернулася — і побачила дідуся Артура. Він стояв так беззвучно, що вона навіть не помітила, коли він з’явився. Ані шереху, ані скрипу — здавалося, він прокрався сюди, мов кіт. Еммі мимоволі подумала:

Як довго він тут стоїть?