Перший тупик

Еммі так і стояла, осмислюючи все, що відбувалося, кілька хвилин, доки її не перервав буркіт у животі. Нарешті вона повернулася до реальності і згадала, що за сьогодні ще нічого не їла. Нехотя попрямувала до холодильника, дістала овочі та кілька яєць і швидко приготувала яєчню, як колись мама робила їй на швидку руку перед роботою.

У той момент Еммі знову згадала про маму і вирішила спробувати — набрати її. Вона набрала номер, пролунав гудок, і трубку підняла жінка — знову секретарка.

— Алло. Хто говорить?

— Добрий день, я хотіла поговорити з місіс Олівією.

— Місіс Олівія зараз на важливій конференції і не зможе відповісти особисто. Якщо хочете, я можу залишити для неї повідомлення, і вона зв’яжеться з вами, щойно з’явиться можливість.

Еммі стиснула телефон. У той момент до неї дійшло: її номер не був збережений у телефоні матері. Проста деталь, яка сказала більше за будь-які слова. Ком неприємного усвідомлення повільно піднявся до горла.

— Як я можу вас представити, міс? — запитала секретарка.

Еммі зробила паузу і назвала вигадане ім’я. Не тому, що хотіла збрехати, а тому, що не хотіла, щоб їй передзвонювали. Якщо мати навіть не зберегла її контакт, значить, говорити з нею зараз вона не готова.

— Передайте їй, що з нею намагалася зв’язатися міс Скарлет.

Еммі опустила телефон. Кілька сліз скотилися по щоках, думки закрутилися виром.

Чому мама так ставиться до неї? Що вона зробила не так? Чому рідна мати ніби відкидає її?

У дитинстві мама майже не брала участі у її житті. Після смерті бабусі вона помітно змінилася: стала стриманішою, рідше посміхалася і все глибше занурювалася у роботу. Тоді Еммі пояснювала це втратою і не ставила зайвих питань. Думка про сімейну психотерапію виникала лише мимоходом — як щось теоретичне і далеке.

Коли Еммі вступила до університету і переїхала у квартиру на орендовану стипендію, відстань між ними стала остаточною. Дзвінки скоротилися до одного разу на місяць, іноді рідше — короткі, формальні, ніби здійснювані радше для галочки, ніж із справжнього бажання поговорити.

Еммі сіла на стілець, глибоко зітхнула, і її погляд упав на книги. Їй потрібно було розібратися, про що писала бабуся, навіщо шифрувала щоденник, від кого ховала записи, чого боялася. Напруження у грудях зростало.

Іноді достатньо однієї глави. Іноді — однієї сторінки. Сьогодні — п’ятої. Сторінка сорок друга, другий абзац.

Що це означало? Вона відчувала, що повинна пролити світло на ці таємниці, знайти відповіді. Але переглядати десятки книг вручну займало б надто багато часу. Треба було знайти закономірність, хронологію. Еммі відкрила Google і почала шукати:

«шифри в щоденниках», «таємні послання в книгах», «зашифровані записи минулого», «як розкрити прихований сенс у старих щоденниках».

Але Google видав лише марні статті, старі форуми і поради для любителів квестів. Нічого не підходило.

Вона відвела погляд і вирішила звернутися до друзів — Хлої та Деймона. Вони завжди підтримували її, розважали, коли письменницький ентузіазм згасав, давали поради, позичали гроші, коли не вистачало на життя. Еммі набрала повідомлення:

— Друзі, мені потрібна ваша допомога. Це стосується мене, і я відчуваю, що це важливо.

Через кілька хвилин на екрані з’явився вхідний дзвінок FaceTime. Хлої та Даймон відреагували дуже швидко. Еммі відчула легке полегшення, але не знала, з чого почати.

— Еммі, що сталося? — запитав Даймон, коли зв’язок встановився. — Ти в повідомленні написала так, ніби це щось термінове.

Еммі зам’ялася. Кілька секунд вона просто дивилася в екран, ніби підбираючи слова.

— Я навіть не знаю, як це пояснити… — нарешті сказала вона. — Я розбирала старі речі бабусі. І знайшла її щоденник…

— Щоденник? — здивувалася Хлої. — Нічого собі. І що там?

— В основному — звичайні записи. Про життя, про дні, — Еммі говорила повільно, обережно. — Але не тільки… Там є дивні фрази. Місця, де сенс ніби прихований. Ніби… шифр. Я не розумію, навіщо вона так писала.

— Шифр? — Хлої нахилилася ближче до екрану. — У якому сенсі?

— Я вже один раз змогла помітити закономірність, — похвалилася Еммі. — Зовсім трохи. Але далі — тупик. Я не знаю, де шукати решту підказок і що саме вона хотіла приховати.

Даймон усміхнувся і похитав головою.

— Ем, мені здається, ти просто втомилася, — сказав він. — Ти завжди все ускладнюєш. Можливо, це просто стиль письма. Не думаю, що тут є якийсь прихований сенс.

Еммі насупилася.

— Ні, це не так, — твердо відповіла вона. — Це не схоже на звичайний текст. Там надто багато збігів, надто точні вказівки. Я не розумію, чому вона писала саме так.

— А якщо вона не хотіла, щоб хтось зрозумів написане? — обережно вставила Хлої. — Може, вона щось приховувала. Або боялася, що щоденник прочитають.

— Ой, та ну, — перебив Даймон. — Ви правда в це вірите? Мені здається, у вас просто розігралася фантазія. Не варто шукати таємницю там, де її немає.

Еммі відчула, як всередині щось неприємно стиснулося. Вона очікувала сумнівів — але не такого легкого зневажання.

— Можливо, ти правий, — тихо сказала вона після паузи. — Напевно, я просто перевтомилася і бачу прихований сенс там, де його немає.

Вона спробувала посміхнутися, але вийшло невпевнено.

— Мені, мабуть, треба відпочити, — додала Еммі. — Дякую, що вислухали.

Вона попрощалася і відключила дзвінок.

Екран погас, а відчуття залишилося. Дивне, тягуче — її не зрозуміли і їй не повірили. Раніше друзі завжди були на її боці, навіть у найабсурдніших ідеях.

Вона залишилася сама, розмірковуючи, що є ще одна людина, якій могла б довірити таємницю — Артур. Все-таки його дідусь жив тут раніше, можливо, він щось знав або бачив? Але серце підказувало обережність: чи варто? Може, довіра зарано, а може, він сам щось приховує?