Млинці та книги

Еммі відкрила очі і на мить не зрозуміла, де знаходиться.

Навколо не було розкиданих книг, пилу чи тьмяного світла. Вона лежала у своїй дитячій кімнаті. Все було саме таким, яким вона його пам’ятала: світлі фіранки, акуратно застелене ліжко, старий шафа біля стіни. Повітря було теплим і живим.

З кухні долинав шум.

Еммі різко сіла, серце забилося швидше. Вона вскочила з ліжка і майже бігом направилася туди, звідки доносилися звуки. І зупинилася на порозі.

Біля плити стояла бабуся.

Вона щось наспівувала під носа і вправно перевертала млинці на сковороді. Запах — теплий, солодкий, знайомий до тремтіння — заповнив увесь простір. Це були її улюблені млинці.

Запах ніби торкнувся не пам’яті, а чогось глибшого — десь під ребрами, у самому центрі, де спогади не згадуються, а просто існують.

Бабуся обернулася, побачила Еммі і посміхнулася.

— Ще кілька хвилин, люба, — сказала вона спокійно. — Можеш кликати дідуся. Будемо снідати.

Еммі кивнула і вибігла в сад. Там, серед грядок, копався дідусь. Руки в землі, стара сорочка, зосереджене обличчя. Він завжди любив возитися з садом.

— Дідусю! — радісно крикнула вона. — Бабуся спекла наші улюблені млинці! Підійдемо, вже полудень!

Він підняв голову, усміхнувся і, струсивши руки, пішов слідом за нею.

Вони сиділи за столом удвох із бабусею. Млинці були гарячими, зі сметаною і полуницею. Все було простим і правильним. Бабуся розповідала дідусю і Еммі про книгу, яку зараз читала. Вона говорила з таким захопленням, ніби ділилася чимось дуже важливим.

Еммі слухала уважно.

Після обіду вона підбігла до бабусі і попросила показати книгу, очікуючи побачити картинки всередині. Бабуся посміхнулася і простягнула її. Еммі відкрила книгу — картинок не було. Вона трохи розчарувалася, але погляд зачепився за обкладинку.

Вона запам’ятала назву.

Шарлотта Бронте. «Джейн Ейр».

В той же момент щось у повітрі ніби стиснулося, і кімната на мить потемніла навколо.

Еммі здригнулася і різко прокинулася від стуку в двері.

Кілька секунд вона не розуміла, де знаходиться. Потім побачила вітальню. Книги. Підлогу. Світло дня, що пробивалося крізь вікна. Вона справді заснула — вдень, від втоми.

Стук повторився.

Вона піднялася і пішла відчиняти. На порозі стояв Артур. Побачивши її сонне обличчя, він одразу розгубився.

— Вибач, якщо розбудив, — сказав він. — Я просто хотів подивитися, як у тебе справи… і забрати драбину, якщо вона тобі більше не потрібна. Мені вона сьогодні знадобиться.

Він мимоволі зазирнув за її спину — і завмер. Погляд упав на книги, розкладені по всій кімнаті.

— Нічого собі… — тихо сказав він і, не питаючи, пройшов всередину.

— Все гаразд, — сказала Еммі. — Я просто… переглядаю старі книги.

— Розумію, — відповів він і повільно оглядав книги.

На одній із них його погляд затримався довше за інші. Він дивився на обкладинку, ніби бачив її не вперше. Потім, наче згадавши себе, спохмурнів.

— Де залишила драбину? — спитав він.

— На другому поверсі.

Він кивнув, піднявся нагору і незабаром повернувся з драбиною, знову усміхнувся Еммі і направився до виходу.

— Якщо раптом знадобиться — скажи, принесу назад.

Двері зачинилися.

Еммі залишилася одна — серед книг, сну і назви, яка все ще звучала у її голові.

«Джейн Ейр».