Третій абзац

Еммі знадобилося кілька хвилин, щоб прийти до тями і взагалі зрозуміти, що щойно сталося. Серце все ще билося занадто швидко, дихання плуталося, а пальці трохи тремтіли, коли вона нахилилася і підняла впавший предмет.

Вона обережно взяла його в руки, ніби боячись, що він може розсипатися від необережного руху, і перевернула першу сторінку.

—————————————

12 квітня 1938 року

Сьогодні мій перший виступ.

Я тремтіла за кулісами так, ніби це була головна роль у всьому моєму житті. У якийсь момент мені здалося, що я не зможу зробити жодного кроку вперед, що ноги просто відмовляться слухатися.

Рон прийшов. Він стояв у залі, і я помітила його ще до того, як піднялася завіса. Після виступу він подарував мені найбільший букет, ніби це була прем’єра у великому театрі, а не скромне виступлення. Я безмежно вдячна йому за підтримку. Мені пощастило з ним. Я ніколи не шкодувала про свій вибір.

Третя глава сьогодні видалася особливо дивною.

—————————————

Коли Еммі дочитала останній рядок, вона глибоко вдихнула. У горлі повільно піднявся важкий клубок, знайомий і неприємний. Очі самі повернулися до останнього речення, і вона прочитала його ще раз — повільно, ніби сподівалася, що сенс зміниться.

Третя глава сьогодні видалася особливо дивною.

— Що це могло означати?.. — майже беззвучно промовила вона.

Вона сіла просто на підлогу горища, підтягнувши коліна до грудей, і перегортала щоденник далі — спочатку обережно, потім все швидше, з наростаючим нетерпінням. Записи йшли не підряд. Між датами зияли порожнечі. Деякі сторінки залишалися недоторканими, чистими, ніби їх так і не наважилися заповнити.

Щоденник був заповнений не повністю.

Еммі закрила його і кілька секунд просто сиділа, дивлячись у одну точку. Горище з його пилом, павутиною та важким повітрям раптом стало нестерпно тісним. Їй потрібен був час. І тиша — інша, не ця, що давить.

Вона піднялася, спустилася вниз, заварила чай і закуталася в плед — точно так само, як робила в дитинстві. Ця звичка залишилася з нею до сьогодні, ніби дім сам підказував, що треба робити. Улаштувавшись зручно, Еммі знову відкрила щоденник.

Думки поверталися до одного і того ж рядка.

Третя глава.

Чому глава? І чому вона винесена окремо, без пояснень?

Вона перевернула сторінку і зупинилася на наступному записі.

—————————————

16 квітня 1938 року

Сьогодні я почуваюся погано. Вочевидь, я трохи захворіла. Вирішила залишитися вдома.

У такі дні особливо гостро розумієш, скільки можна знайти у тиші. Я провела майже весь день за книгою. Деякі сторінки хочеться перечитувати знову і знову — особливо ті, де все сказано не прямо, а між рядків.

Іноді достатньо однієї глави. Іноді — однієї сторінки. Сьогодні — п’ятої. Сторінка сорок друга, другий абзац.

—————————————

Еммі завмерла.

Вона перечитала останній рядок ще раз, потім ще. Тепер сумнівів майже не залишалося. Це вже не виглядало випадковою фразою або особистою метафорою. Занадто точно. Занадто конкретно.

Глава. Сторінка. Абзац.

— Це книга… — тихо сказала вона сама собі.

Зв’язок почав складатися повільно, невпевнено, але логічно. Якщо бабуся писала про глави та сторінки, значить, вона мала на увазі не сам щоденник. Значить, існувало щось ще. Книга. Або книги.

Еммі ніколи не вважала себе сильною в розгадуванні загадок. Детективи не були її жанром, і подібні ігри розуму завжди здавалися їй чужими. Але зараз це не була гра. Це було відчуття, що за цими рядками ховається щось важливе. Щось, що бабуся не могла — або не наважилася — написати прямо.

Якщо вона зрозуміє, яку книгу читала Люсі, можливо, зрозуміє і сам шифр.

А значить — і те, що бабуся намагалася приховати.

Еммі закрила щоденник і притисла його до грудей. Вона ще не знала, з чого почати, але була впевнена в одному: зупинитися тепер уже не зможе.

Думка прийшла несподівано і від цього здалася особливо дивною.

Еммі раптом зрозуміла, що за весь час, проведений у будинку, вона не бачила жодної книги. Ні на полицях, ні на столах, ні в кімнатах. Жодної. А адже вона добре пам’ятала: у дитинстві бабуся читала постійно. Книги були частиною її життя — вони лежали скрізь, і Еммі завжди забороняли їх чіпати, щоб не пом’яти сторінки й не порвати обкладинки.

Відсутність книг у домі тепер виглядало не просто дивним — воно виглядало неправильним.

Вона повільно оглянулася, ніби сподіваючись, що хоча б одна книга раптом з’явиться сама собою, але навколо були лише стіни, меблі та тиша. Тоді спливло спогад: горище. Вона так і не оглянула його до кінця.

Еммі вагається лише секунду, потім піднімається і знову направляється до сходів. Горище зустріло її тим самим важким повітрям і напівтемрявою. Вона ввімкнула ліхтарик на телефоні і почала оглядати простір уважніше, ніж раніше. Промінь світла ковзав по старих коробках, балках, забутих предметах, але нічого схожого на книги не знаходилося.

Хвилини тяглися.

Нічого.

Вона вже майже розвернулася, коли промінь ліхтарика зачепив дальній кут горища. Там, куди світло майже не доходило, щось відбивало слабке сяйво. Еммі примружилася і направила світло точніше.

Полиці.

Кілька вузьких поличок, виставлених у ряд, майже зливалися з тінню. На них стояли книги — акуратно розставлені, щільними рядами, ніби їх тут ніхто не чіпав багато років.

Серце у неї здригнулося.

Книг було досить багато. Занадто багато, щоб одразу зрозуміти, з чого починати. Вона згадала запис у щоденнику і, не вагаючись, потягнулася до першої книги ліворуч. Здула з неї пил, відкрила третю главу — і майже одразу розчаровано видихнула. Це була повість, і глава детально описувала військові дії, не залишаючи жодного натяку на прихований сенс.