Під пилом років

В середині бабусиної кімнати все було майже так само, як у спогадах Еммі. На столі стояла фотографія бабусі з дідусем — акуратно вставлена в рамку, ніби її ніхто ніколи не чіпав. На підвіконні — ваза з квітами. Еммі згадала, як дідусь завжди оновлював їх: він дарував бабусі квіти при будь-якій нагоді, без причин, просто тому що любив. Про таку любов пишуть книги і знімають фільми.

Вона пройшла далі і відкрила комод. Всередині, перемішані, лежали квитанції, старі документи, листи. Папери були пожовклі, і їх було дуже багато. У кімнаті все ще стояв бабусин запах — теплий, знайомий, майже живий. Еммі раптом сіла на край ліжка, сховала обличчя в руках і тихо заплакала.

Вона пам’ятала бабусю тільки в світлих, яскравих спогадах. Та завжди була доброю, завжди смачно годувала її, дбала, чекала на літні канікули. Але цих спогадів було мало. Тоді Еммі була занадто маленькою і приїжджала сюди лише на літні канікули. Все залишалося уривками — фрагментами, які з часом ставали ще більш крихкими.

Вона витерла сльози, встала і відкрила другий ящик комода. У цей момент тишу різко розірвав дзвінок телефону у задній кишені її штанів. Еммі здригнулася — звук налякав її більше, ніж вона очікувала. На екрані з’явилося ім’я Хлої.

Еммі відповіла на дзвінок, і в слухавці пролунали сонні слова:

— Привіт, мандрівнице. Як тебе занесло так далеко? Коли я прочитала твоє повідомлення вночі, подумала, що я настільки п’яна, що просто неправильно зрозуміла. А вранці перечитала — і ти справді поїхала в дім своєї бабусі.

Еммі тихо усміхнулася.

— Так. Мені це було потрібно. Останнім часом у мене все якось… не дуже. Ти ж знаєш. Плюс цей відмов від видавництва…

Хлої нічого не сказала, але Еммі чітко відчула: вона її розуміє і підтримує.

— А як пройшла вечірка з Даймоном? — запитала Еммі.

— Як завжди, — зітхнула Хлої. — Він напився і відключився рівно на половині всього цікавого. Так що нічого особливого.

У слухавці пролунав чийсь голос, ніби хтось зайшов у кімнату.

— Добре, мені пора бігти, — сказала Хлої. — Пиши, якщо що. Будемо на зв’язку.

Зв’язок обірвався. Еммі усміхнулася. Вона цінувала своїх університетських друзів — попри те, що Хлої навчалася на театральному факультеті, їхній зв’язок завжди був міцним від самого першого знайомства.

Вона поклала телефон назад у кишеню і знову подивилася в ящик комода. Там лежав лише один предмет — ключ. Звичайний, на перший погляд, але явно не від вхідних дверей: він відрізнявся формою і був важчий. Еммі насупилася. Вона вже обійшла весь дім — перший і другий поверхи, заглянула у всі кімнати. Цей ключ не підходив до жодних дверей.

Вона вирішила відкласти роздуми і зробити собі чай. Заварила ромашковий — той самий, що залишився ще з тих часів, коли приїжджала до бабусі. Листаючи стрічку в Instagram, майже нічого цікавого не побачила: одногрупники викладали фотографії з поїздок, відпусток, звичайне життя Бостона. Вскоре вона відклала телефон.

Її погляд знову впав на ключ.

Еммі вирішила ще раз уважно обійти дім. На першому поверсі — нічого. Усі двері були відкриті, ніяких тайників чи прихованих проходів. Піднявшись на другий поверх, вона вже збиралася спуститися, коли помітила люк у стелі. Раніше вона, здається, не звертала на нього уваги.

Чердак.

Вона згадала, що в дитинстві туди ніколи не ходила — суворо забороняли. Еммі спробувала потягнути кришку, але не змогла. Потрібно було чимось підчепити. Вона спустилася вниз, знайшла кочергу і повернулася назад. Люк піддався, але під ним не було сходів — щоб забратися нагору, вони були необхідні.

Обійшовши дім ще раз, Еммі зрозуміла, що сходів тут немає. Після недовгих роздумів вона вирішила піти до Артура.

Коли підійшла до його дому, у дворі знаходився літній чоловік років сімдесяти, який сидів на ґанку і читав газету. Еммі ввічливо привіталася і попросила його покликати Артура. Чоловік здивовано подивився на неї, але все ж пішов у дім. У цей момент Еммі раптом відчула дивне відчуття — ніби вже десь бачила цього чоловіка. Не таким, яким він був зараз, а молодшим. Ця думка промайнула і зникла, бо одразу вийшов Артур і перервав подальші думки.

Еммі попросила у нього сходи. Він здивувався, але погодився і сам доніс їх до поместя. Вона поспішила пояснити, що хоче замінити кілька перегорілих лампочок і, можливо, зробити невеликий ремонт. Артур кивнув, явно задоволений відповіддю, і сказав, що якщо знадобиться допомога — вона може звертатися.

Повернувшись у дім, Еммі встановила сходи біля люка. Вони виявилися навіть трохи вищими, ніж потрібно. З ліхтариком у руках Еммі піднялася нагору.

На горищі не було світла. Простір виявився маленьким і заставленим старими речами. Одразу впадав у очі великий скриня. Еммі підійшла ближче — він був замкнений. Серце трохи прискорилося. Вона дістала знайдений ключ. Він підійшов ідеально.

Скриня відчинилася.

Всередині лежали старий одяг бабусі, театральні костюми. Еммі згадала, що бабуся в молодості виступала в театрі. Сукні, прикраси, акуратно складені тканини — все це зберігало чуже, уже далеке життя.

Вона перебирала речі, поки промінь ліхтарика не натрапив на червоні краплі на тканині. Еммі завмерла. Думка виникла сама собою, холодна і лякаюча.

— Невже це кров?..

***
 

Трохи пізніше, оглядаючи горище далі, вона помітила старі картини. Серед них був портрет бабусі — ще молодої, з іншим поглядом, живим і впевненим.

Обходячи горище далі, Еммі рухалася обережно, намагаючись не зачепити старі коробки та балки. Підлога під ногами була нерівною, і в якийсь момент вона спіткнулася — зовсім трохи, але достатньо, щоб втратити рівновагу. Вона інстинктивно зробила крок вперед і завмерла.

Під її ногою одна з дощок піднялася.

Еммі обернулася і направила промінь ліхтарика вниз. Дошка дійсно виділялася — вона виступала над іншими всього на кілька міліметрів, але цього було достатньо, щоб за неї зачепитися. Спершу Еммі подумала, що це просто наслідок часу: дім довго стояв без ремонту, дерево пересохло, перекосилося, і нічого дивного в цьому немає.