Тривожний погляд

Я була вражена. Раніше ніколи не помічала цього елементу на фотографії: погляд бабусі був дивним — наляканим, настороженим. Вона дивилася зовсім не в камеру, а кудись удалину, ніби передчувала щось, що ховалося за кадром. Я прислухалася й придивилася, але, на жаль, більше нічого на цьому знімку розгледіти не змогла.

Я почала переглядати інші фотографії. На них бабуся завжди посміхалася, завжди обіймала мене. Я вирішила подивитися по датах або підписах, щоб зрозуміти, коли саме були зроблені ці знімки. На щастя, моя мама завжди підписувала всі фотографії, ретельно вказуючи роки. Так я дізналася, що ця фотографія була зроблена останньою.

Після неї більше не було знімків із бабусею: за місяць вона померла…

Я намагалася знайти щось ще, але на годиннику вже була північ, а день видався надто насиченим. Я зовсім забула написати Хлої і швидко відправила коротке повідомлення:

«Я на місці. Сподіваюся, ви з Деймоном на вечірці відтягнетеся за нас троє.»

Після цього я попрямувала до своєї дитячої кімнати. Хотілося залишитися там, поринувши в атмосферу дитинства. Я збила стару подушку, на якій не лежала вже 17 років, загорнулася в теплу, колючу ковдру і, не помічаючи, як проходить час, заснула.

***
 

Наступного ранку мене розбудив настирливий гавкіт під вікнами. Це було дивно: у нас ніколи не було собаки. Я підійшла до вікна, щоб розгледіти джерело шуму, і побачила мисливську собаку, яка вільно гуляла територією маєтку, наче це був її дім.

Через мить із-за кущів вийшов молодий хлопець і покликав собаку. Він попрямував до альтанки, сів там і розгорнув книгу. Я була вражена такою нахабністю.

Розв’язати ситуацію я вирішила швидко: переодяглася з піжами у повсякденний одяг і вийшла на вулицю. Одразу відчула свіжий, чистий повітря, без запаху бензину чи міських газів, таких звичних у Бостоні. Цей невимушений ранковий повітря був приємним і легким, а сонячні промені гріли моє обличчя.

Коли я підійшла ближче, хлопець сидів спиною до мене і не міг мене бачити. Але собака помітила мене раніше, підбігла і почала облизувати. Я закричала від несподіванки. Почувся голос господаря:

— Барні, до мене!

Собака слухняно повернулася до нього.

Тоді хлопець обернувся до мене і сказав:

— Привіт. Ти живеш у цьому маєтку?

— Привіт… Так, власне, так, — відповіла я.

Він вибачився:

— Я думав, тут ніхто не живе. Довгий час ніхто сюди не приходив, і я ніколи не бачив, щоб тут хтось жив. Ми любимо приходити сюди з Барні щоранку на прогулянку.

Я хмикнула:

— Ну, так тепер тут буду жити я, шукайте собі інше місце.

— Так, звичайно, вибач, — відповів хлопець. — Тепер будемо знати. До речі, мене звати Артур. Я живу неподалік. Виходить, тепер ми з тобою сусіди.

— Виходить, що так. Я — Еммі.

Артур кивнув і, оглянувшись на дім, сказав:

— Напевно, цей дім належить твоїй родині?

— Так, — відповіла я. — Це дім моєї бабусі. Але сюди давно ніхто не приїжджав.

— Схоже, ти вирішила надолужити втрачений час, — спробував пожартувати він.

За поглядом Еммі Артур відразу зрозумів, що розмова їй не особливо приємна. Він не став продовжувати, покликав Барні і, на прощання, додав:

— Якщо раптом знадобиться допомога або просто компанія — я живу неподалік. Мій будинок наступний від твого, праворуч. Можеш заходити, коли захочеш.

Еммі ввічливо подякувала й повернулася до дому. На сьогодні у неї були великі плани. Треба було зайнятися задньою частиною маєтку, полагодити сходи, привести до ладу альтанку. Вона також хотіла відновити сад — щоб усе знову виглядало живим і доглянутим. І, звісно, треба було прибрати всередині дому: тут давно ніхто не жив, і пил лежав шарами, ніби час накладався рік за роком.

Зайшовши до дому, Еммі раптом зрозуміла, що в неї зовсім немає продуктів. Ані для обіду, ані просто щоб щось поїсти. Вона відкрила Google Maps і спробувала знайти найближчу кав’ярню, але поблизу їх не було. Зате був невеликий магазин приблизно за двадцять хвилин ходьби від маєтку. Незважаючи на те, що вона не дуже любила ходити по незнайомих місцях, Еммі вирішила піти.

По дорозі вона майже нікого не зустріла — лише одну літню пару, яка йшла, тримаючись за руки, і щось весело обговорювала. І раптом у голові Еммі промайнула думка: якщо їй колись судилося вступити у стосунки, то лише такі — спокійні, теплі, з відчуттям, що поруч людина, з якою можна прожити до глибокої старості, так само невимушено тримаючись за руки, гуляючи вулицями передмістя.

Магазин виявився маленьким, простим, зовсім не таким, до яких вона звикла. Еммі купила продукти першої необхідності та взяла упаковку чаю, подумавши, що на час перебування в маєтку доведеться відмовитися від улюбленої кави, до чого вона була не зовсім готова.

Повертаючись додому, вона пройшла повз доглянутий будинок із красивим фасадом, який тонули у трояндах та квітучих кущах. Там вона знову побачила Артура. Він помітив її першим і помахав рукою. Еммі помахала у відповідь і пішла далі.

Нарешті вона взялася за прибирання. Еммі вирішила, що сьогодні займеться лише домом, а справами на вулиці — завтра. Вона почала з дитячої кімнати, витираючи багатошарову пилюку. Думки знову і знову поверталися до фотографії бабусі — до її схвильованого, наляканого погляду. Чому вона виглядала саме так? Що її налякало?

Ця думка не залишала її. Зрештою Еммі наважилася зайти в кімнату бабусі. Вона підійшла до дверей, взялася за ручку і завмерла. Простояла так недовго — менше хвилини, — але цього часу вистачило, щоб серце забилося сильніше. 
Потім вона все ж повернула ручку і ввійшла всередину…