Відлуння дитинства

Маєток Вілсон стояв у невеликій долині, оточеній деревами, наче захищений від світу. Дім був двоповерховим, із маленьким горищем та віконцями. Він не був старим, але й не новим, і зберігав у собі тепло та історію родини. Його будували дідусь із бабусею разом, і кожен куточок був насичений турботою та спогадами минулого.

Я вирішила оглянути задню частину дому, пройтися, побачити, що сталося з тими місцями, де я так часто грала в дитинстві. Проходячи між деревами та кущами, я знову побачила альтанку, в якій маленька Емі любила малювати, проводити час і просто насолоджуватися тихими літніми днями. Все було майже так само, як раніше, лише трохи занедбано. Я підійшла до ганку, помітила прогнилі дошки, що потребували ремонту, і легенько зітхнула, оцінюючи, що доведеться замінити.

Я направилася до маленького озера, проходячи повз дерева, і згадала одне зі своїх улюблених місць дитинства. Там стояв великий дуб із гойдалкою. Хтось давно її зробив, і маленька Емі була вдячна цьому анонімному творцю. Цей дуб став моїм улюбленим місцем, як і раніше, коли я бігала до озера, щоб гратися і читати книги, ховаючись від дорослих, які мене шукали.

Повертаючись від озера до дому, я обернула голову назад і помітила через плече флешбек: маленька Емі з розтріпаними косичками бігла до озера з книгою в руках. І в цей момент сльози радості навернулися на очі — спогади про дитинство нахлинули раптово, так глибоко, що я майже зупинилася, щоб прожити їх до кінця.

Я підійшла до дверей маєтку, старовинний ключ повільно провертався в замку. Увійшовши всередину, я поклала ключі на стіл і помітила, що тепер можу оглянути його повністю. У дитинстві, коли мені було сім, я ніколи не дотягувалася до верхньої частини столу без допомоги стільця і навіть не здогадувалася, що на ньому знаходиться. Тепер же я могла роздивитися кожен куточок і предмет на ньому.

Оглянувши перший поверх, я пройшлася по вітальні, залі та кухні, а потім по інших кімнатах. Все було тихо і порожньо, наче час тут завмер і не йшов цілих 17 років. Піднявшись на другий поверх, я пройшла по всіх кімнатах, освітлюючи шлях ліхтариком на телефоні. Світло і вода були відключені багато років, і я бачила, як дім за цей час увібрав тишу та пустку. В одній із кімнат я зупинилася — це була моя дитяча кімната. Іграшки, непрочитані книги з дитячими казками і ведмедик, з яким я завжди засинала — все залишилося на своїх місцях. Вони зберігали історію.

Після огляду дому я подзвонила в комунальні служби, щоб увімкнули світло та воду, які були відключені багато років. Після кількох годин розмов із оператором мені нарешті дали світло, і я відчула полегшення.

Коли світло запалало, я взялася за вікна, відколювала дошки, щоб впустити в дім справжнє денне світло. У цей момент я випадково занесла скалку в палець. Кров на руках повернула мене до дитячого спогаду. Перед очима я побачила багато темної крові, яка розлилася по підлозі, і я почала кричати, плакати і врешті-решт втратила свідомість…

***
 

Нарешті я змогла прийняти душ, заварила чашку чаю і вмостилася під пледом на дивані у вітальні, де ми часто збиралися сім’єю в дитинстві. У руках тримала старий фотоальбом. Розглядаючи фотографії, я знову натрапила на ту, де була я з бабусею, але тільки тепер помітила, що вона дивилася вдалину, а не в камеру, і її очі були перелякані.

Я вслухалася в цей погляд і відчула холодок, який пробіг по спині.

— Що за чорт?…