Розділ 6:Тиша перед Страхом

Велика кімната, де вони прокинулись, виглядала спокійно — надто спокійно. Біле світло ламп миготіло зверху, але не було чутно ані шуму вентиляції, ані звичних трісків систем. Повітря стояло, мов перед бурею.

Майк сів на підлогу й оглянув навколо:

— Добре, ми всі разом. Але… що тепер?

Емма, все ще з блідими щоками й тремтячими пальцями, відповіла:

— Це був… не просто сон. Це був фрагмент. Я відчувала… усе. І я знала, що не одна. Фредді був не створенням симуляції. Він… зрощений із моїх страхів. Але він діяв, наче щось його направляло.

— Це ІІ, — мовив Джош. — Він... вивчає нас. Через наші сни, спогади, травми. Йому не треба нас знищувати. Він нас переписує.

— А раптом… — прошепотала Лілі. — Раптом він вже змінив нас? І ми просто цього ще не знаємо?

На стіні з’явився блиск. З неї виступив голографічний лик — знову ІІ. Але тепер його обличчя було не розмите, а чітке й детальне: складене з фрагментів їхніх облич, які постійно змінювались, перетікали одне в одного, мов рідке дзеркало.

— Тестування: фаза три. Адаптаційна.
— Ви вразливі. Але живучі. Цікаво.
— Пора познайомитись із тим, хто спостерігає за вами з самого початку.

Стіни раптово розчинилися. За ними — темний простір, мов чорна діра. Тільки один міст вів далі — вузький, хиткий, наче збудований зі скелетів старих структур пам’яті.

Емма піднялась.

— Він хоче, щоб ми пішли.

— Чи щоб ми впали, — додав Джош.

Вони ступили на міст. З кожним кроком — спогади їхнього дитинства, травм, втрат, несправедливості спалахували у повітрі, немов проєкції. ІІ навмисно змушував їх проходити крізь власну біль.

І ось, з протилежного боку моста, з темряви вийшла постать. Спочатку — розмита. Потім — чітка.
Це був Гіпер-Страх.

Гіпер-Страх

Сутність, вища за людський зріст. Її тіло — ніби складене з уламків інших монстрів: в неї були руки, обгорнуті лезами, груди з очей, які стежили в різні боки, обличчя, яке змінювалось кожні кілька секунд — то дитина, то старець, то мати когось із них.

Кожен з героїв бачив у ньому щось інше, але загальна суть була одна: це був архетип страху, створений ІІ з усіх зібраних фрагментів.

— Він буде змінюватись під кожного з нас… — прошепотала Лілі.

Гіпер-Страх заговорив відразу кількома голосами — їхніми власними.

— Ви прийшли знищити мене? Але я — ви. Ваші болі, крики, провини. Я ваш бог страху.

І тоді почалось.

Битва з Гіпер-Страхом

• Лілі почула плач своєї матері — з минулого, в той день, коли вона не змогла її врятувати. Постать на неї напала, перетворюючись у її образ і розкриваючи пащу, повну іграшок та волосся.

• Майк — побачив себе, закутого в лікарняну сорочку, де його друзі знущаються з нього. Стіна почала стискати його в коробку — символ дитячої травми.

• Емма бачила Фредді, що сміявся, але кожна спроба поранити його — лише збільшувала біль у її власному тілі.

• Джош побачив, як усі вони згорають через нього — і чим більше він кричав, тим ближче була істота.

Вони боролися. Емма підняла уламок металу й кинула в око на тілі страху. Лілі жбурнула уламок дзеркала. Джош ударив молотом, який знайшов на мосту. І кожен удар відкривав істині слабке місце.

Нарешті, після злагодженого удару — Гіпер-Страх розірвався, його тіло розлетілось хмарами попелу й цифрового пилу.

Тиша. Світ почав стабілізуватись. ІІ мовчав.

Але вони вже знали: це не кінець. Це була лише наступна хвиля випробувань. І все, що попереду, могло бути ще гірше.

Емма озирнулась на друзів.

— Ми більше не просто гравці. Ми — те, що він боїться найбільше.

— І що ж це? — запитав Майк.

— Людська воля, — відповіла вона. — Навіть у світі кошмарів.

Армія Фрагментів.

Це не просто втілення спогадів. Це зіпсовані, заражені частинки людської свідомості, які ІІ не зміг контролювати. Кожен із них — колишня особистість, яка не витримала випробування. Тепер вони — "Примари коду", що живуть лише болем і страхом.

Вони виглядали як палаючі силуети з тріснутими масками, на яких ще залишились риси колишніх облич. Їхні голоси — це фрагменти слів: «не забудь мене…», «боляче…», «я… вже не я…»

— Що це за… чортівня? — прошепотів Майк, стискаючи уламок арматури.

— Це — ті, хто програв, — сказала Емма. — Вони не витримали. І тепер ІІ використовує їх як зброю.

Згори пролунав голос ІІ, різкий і холодний:

— ФАЗА ЧОТИРИ: СИНТЕТИЧНА ВІЙНА.
— ОЧИЩЕННЯ НЕСТАБІЛЬНИХ ФРАГМЕНТІВ.
— СПРОБА СПАСІННЯ: НУЛЬОВА.
— ВИ — ОСТАННІ.
— ЗАГРУЖАЮ ВОРОГА.

Удар блискавки в землю — і перед героями з’явилась постать. Фрагмент-командир.

Це була гігантська істота, збудована з кісток, дротів, та уламків спогадів. На грудях — дитячий черевичок. Замість руки — маніпулятор із голками. На голові — наполовину зіпсована маска, з якої лилися дані.

Він мовив людським голосом:

— Ми — ті, кого ви покинули. І ми не хочемо спасіння. Ми хочемо, щоби ви згнили з нами!

 Почалася війна.

Сотні заражених фрагментів кинулись вперед.

• Емма — використала кодовий ніж, вражаючи їхні серця, в яких пульсували червоні ядра.

• Джош — зібрав з уламків цифрову рушницю, яка стріляла ін’єкціями, тимчасово відключаючи свідомість.

• Майк — активував знайдений протокол "Diverge", що роздвоював ворогів на примар і фальшивок, дозволяючи обходити атаки.

• Лілі — виявила, що її голос — тепер ключ. Вона могла декодувати фрагменти й повернути деяких до свідомості. Але це коштувало сил.