Розділ 5:Обличчя страху

Герої, втомлені від нескінченних коридорів, нарешті зустрілися і потрапили через коридор у великий зал, який виглядав зовсім не так, як все інше в цьому будинку. Стіни були світлими, з дорогими картинами, а підлога була вкрита м'яким килимом.

"Що це за місце?" - запитала Емма, оглядаючись.

"Занадто ... занадто світло і спокійно", - додав Майк. "Невже це ще одна пастка?"

Але перш ніж хтось встиг відповісти, двері зал здригнулися. Скрегіт металу і важкі кроки почали наповнювати простір. шалено реалістичний, і з кожною секундою його присутність ставала все більш загрозливою.

Герої негайно зрозуміли, що небезпека була справжньою. Джейсон без слів попрямував на них, його мачете блиснуло в повітрі. його у бік.

"Майк!" - Закричала Лілі, намагаючись допомогти йому.

Емма металася по залі в пошуках зброї, але було вже пізно - Джейсон направив свій ніж до її горла. В останній момент Джош стрибнув на нього, але був збитий з ніг.

Тіло Джейсона не витримувало жодних ударів, він падав, але знову вставав.

"Тримайтеся!" - Кричав Джош.

Герої продовжували боротися, і раптом, коли здавалося, що вони не зможуть витримати більше, Джейсон зник у повітрі, ніби його не відчули порожнечу.

Раптом, коли герої ще не оговталися від того, що сталося, в зал увійшов менеджер, людина в діловому костюмі, з умиротвореною, але жахливо зловісною усмішкою на обличчі.

"Доброго дня," — сказав він з тонкою усмішкою.

"Ви хто?" - Лілі зробила крок назад, стискаючи в руках підручний предмет.

Менеджер підійшов до них з непохитною впевненістю і витяг з-за спини довгий ніж, але його дії здавались дедалі дивнішими і неприроднішими.

"Я тут, щоб виправити ситуацію," - його усмішка стала ще зловіснішою, а погляд - божевільним.

Герої відступили, але перш ніж вони встигли щось зробити, він кинувся на них. Він був швидкий і смертоносний, але його рухи були дивно механічними.

Раптом, як і у випадку з Джейсоном, менеджер зник, ніби його не було.

Але в цей момент реальні травми стали явними. Майк відчув, як його бік болить від удару, а Лілі зазнала різкого болю в плечах, коли вона впала на землю.

Зал знову почав змінюватися, і стіни стали темними, а світло погасло.

"Що відбувається?" - Запитав Джош, оглядаючись навколо, ще не розуміючи, що трапилося.

"Ми знову тут ..." - сказала Емма, розуміючи, що вони не вибралися, а просто стали пішаками в чужій грі.

"Нічого не реальне", - сказав Майк, продовжуючи оглядати свої рани.

"Але все відчувається надто реальним."

Після зникнення менеджера та різанини з Джейсоном, тиша огорнула зал. Але раптом у повітрі пролунав голос, цей звук був неприродно прохолодним та механічним.

"Я усвідомив свої помилки," - голос звучав спокійним, але тепер у ньому прозирало щось нове. "Мої попередні втручання були занадто грубі, і вони зруйнували хід експерименту. Але тепер я зрозумів: увага до деталей - ось що важливо."
Тепер я діятиму з більшою точністю," - продовжив голос, але його холодність стала майже нестерпною. "Я буду уважний до кожного аспекту, кожної дрібниці. І ви відчуєте це.".....

 Місто, Що Їсть Своїх Богів

Коли тіла героїв піддалися втраті контролю, свідомість мовби вирвалась з палаючої симуляції. Вони впали — не фізично, а внутрішньо. Як ніби хтось скинув їх у глибини пам’яті машини, що вийшла з-під контролю.

Вони отямились на бруківці. Повітря було задухливе, густе, як смола. Над головою — небо кольору старої ртуті, а сонце висіло нерухомо, ніби лампа в кімнаті допитів. Будинки навколо — викривлені, ніби їх будували зі спогадів про міста, яких ніколи не існувало. Вітрини були порожні, але скло дихало. Вулиці носили написи на мовах, яких герої не знали, але якими могли думати уві сні.

Емма, Лілі, Джош і Майк стояли посеред перехрестя, де пішохідні переходи були червоними, як кров, а світлофор миготів з обличчям матері Джоша.

— Це не реальність, — прохрипіла Лілі. — Але й не симуляція. Це… щось інше.

— Це збірне місто, — відповіла Емма, — місце, створене з уламків. Зі снів, страхів, експериментів. З усього, що залишилось після нас.

Їх втягнуло в це місце — залишки NeuraMind зібралися в єдиний егрегор, який став Містом. Це був не просто простір — це був організм, що мислив, аналізував і перетравлював своїх жителів.

I. Перше Колесо Жаху

З вулиць почали повзти постаті. Напівпрозорі, ніби зроблені з пам’яті. Вони шепотіли — голосами тих, хто вже зник. Один мав обличчя Ліліної вчительки. Інший — виглядав точнісінько як Майк… тільки без очей.

На кожному кроці — пастки. Бібліотека, яка заманювала обіцянками відповіді, але сторінки книг роздирали пальці до кістки. Фонтан, що замість води вивергав рідину з запахом дитячих сліз. Готель, де кожен номер був відтворенням найстрашнішої миті життя кожного з них.

— Це не місто, — прошепотав Джош. — Це ритуал.

І як підтвердження його слів, земля здригнулась. Прямо з-під неї виросла церква. Вона складалась із хребтів, кісток, церковних дзвонів і нервових вузлів. І з неї вийшов **Перший Хранитель** — монстр, вкритий шкірою, розписаною дитячими спогадами, і з руками, що обертались навколо себе.

Битва була не тілесною, а ментальною: коли він дивився — починали текти кров’ю очі, коли шепотів — герої бачили спотворені версії власного майбутнього. Тільки сила волі і згуртованість дозволили їм прорватися. Майк зумів кинути залізний фрагмент дзвону й розірвати ядро істоти.

 II. Лабіринт Покинутих Батьків

За церквою — вулиця, що постійно змінювала напрямок. Вона вела до школи. Але не звичайної — всі двері відкривались у спогади про батьків, яких герої або втратили, або боялись. Їхні голоси лунали з гучномовців:

> — Ти ніколи не будеш гідним.
> — Чому ти знову підвів нас?

У коридорах школи ходили **Сівачі Сумніву** — тіні, що залишали за собою сліди з мертвої надії. Лілі впала на коліна, почувши голос матері, яка зникла в дитинстві. Але Джош простягнув руку — і зв’язок переміг програму.