РОЗДІЛ V «ДРУГ»

Картина, що відкрилася перед очима Романа, заморила його на кілька секунд. Він здивувався? Ні! Він оху...

Посеред вітальні стояв незнайомий чоловік. В одній руці він міцно стискав розкладний ніж із лезом, яке він тикав у бік Діми й Насті.

Дівчина, тремтячи від страху, на весь свій зріст стояла на дивані, загорнувшись у покривало майже по голову. Її очі були широко розплющені, а обличчя зблідло настільки, що здавалося майже білим-білим. Десь як сніг із берегів Гренландії.

Поруч на тому ж дивані стояв заспаний, ще п’яний в дрова Дімка. Він хоч і п’яний, та все одно інстинктивно прикривав Настю собою, але не наважувався зробити жодного різкого руху.

— Мовчіть... — хрипко прошипів незнайомець, нервово водячи своїм старим ножем із боку в бік. — Не підходьте... Не треба...

Його руки тремтіли, особливо та, в якій був ніж. Не було видно, що він наляканий, але було видно, що він нервує і психує.

Рома збіг зі сходів та зробив крок уперед, майже до безхатька.

— Кинь ніж! — він направив дуло пістолета на чоловіка із ножем. Зараз Рома як ніколи раніше був готовий діяти. Готовий стріляти, готовий потім відповідати.

Чоловік різко обернувся, але ніж так і не кинув.

— Бляха, ти не почув?! — голос Роми пролунав уже значно голосніше. — Я сказав, кинь ніж!

Безхатько посміхнувся… Раптом він зробив різкий рух у бік так званого Стража...

Бах… Пролунав постріл. Гучний звук відбився луною від високої стелі та оглушив всіх, хто був у домі, а спалах із дула на мить освітив усю вітальню, наче хтось запалив запальничку.

Чоловік здригнувся, його різко штовхнуло назад. Ніж випав із руки та зі дзвоном ударився об плитку й відлетів убік. Сам незнайомець схопився за праве стегно, крізь пальці одразу проступила кров.

— А-а…! — вирвався з його грудей болісний крик, а потім він втратив рівновагу та навернувся на рівному місці.

Рома не опускав ТТ. Він уважно стежив за лежачим мужиком, що корчився від болю та щось орав.

— Вік, ніж! — коротко сказав він, махнувши головою.

Дівчина, тремтячи від пережитого страху, швидко підбігла й ногою відштовхнула ніж якомога далі.

А Настя тим часом, не стримуючи емоцій, заплакала. Вона міцно обійняла Дмитра, не перестаючи тремтіти.

— Він... він хотів... — крізь сльози ледве шепотіла вона.

— Усе вже добре, — тихо відповів п’яненький, але повністю цілий юнак, хоча сам ще не міг повірити в те, що сталося.

Тим часом із другого поверху почувся тупіт. Один за одним до вітальні збігалися інші студенти. Та, побачивши незрозумілу особу з виглядом бомжа в калюжі крові та Ромку з пістолетом у руках, усі мало не кинулись обіймати свого Стража, свого друга.

Першим мовчанку порушив Кирюха, сказавши:

— Що тут за хірня? Та хто цей х…

— А я знаю?! — нервово відреагував Рома, опускаючи свого чорного друга.

— Викликайте швидку! І поліцію! — різко заверещала якась білява дівчина, не відводячи погляду від пораненого. — Він… він…

— Та не верещи ти! — крикнув Єгор, підходячи до Роми. — Ми бачимо, що це він-він!

Всім було страшно, не без цього, але куди гірше для цих мажорів було признати, що їх врятував їхній дивний друг. Та не просто врятував, а обрізав для них майбутні заготовлені жарти про нього та його «друга».