РОЗДІЛ І «ІГРАШКА ДЛЯ ХЛОПЧИКА»

Чорний позашляховик плавно звернув зі Столичного шосе й покотився широкою дорогою, обабіч якої височіли паркани дорогих маєтків. За тонованими вікнами миготіли доглянуті газони, декоративні дерева та будинки, які більше нагадували невеликі палаци.

На металевій брамі одного з них срібними літерами було написано: «Під оренду».

Автомобіль зупинився перед воротами. За хвилину до нього підтягнулися ще дві машини — білий кросовер та темно-синій седан.

Із першого автомобіля вийшов високий хлопець у світлій сорочці та темних джинсах.

— Ну що, приїхали! — широко усміхнувся Дімка Коваль, натискаючи кнопку на телефоні.

Ворота безшумно роз'їхалися, і перед студентами відкрилася простора територія: великий двоповерховий будинок із панорамними вікнами, басейн, альтанка з мангалом та невеликий сад позаду.

— Оце так... — тихо промовив Кирюха, озираючись довкола. — Та тут можна і кіно знімати.

— Як сантехнік приходить до самотньої вдови? — усміхнувся Дмитро. — Десь я таке вже бачив…

Один за одним із машин почали виходити інші студенти. І всі вони навчалися у престижних київських університетах. Майбутні юристи, економісти, фінансисти. Більшість із них народилася у забезпечених сім'ях, тому подібні будинки нікого особливо не дивували.

Хоча їхні сім’ї самі і не володіли тут маєтками, та зняти на пару днів було ще як можливо.

Останнім із білого кросовера ледь виліз Роман Гайовий.

Він був трохи вищим за середній зріст, коротко підстрижений, одягнений у чорну футболку та темні брюки. Та, на відміну від інших, хлопець додумався нап'ялити ще й чорний піджак.

Поряд із ним дверцята зачинила Віка зі світло-каштановим волоссям. Вона відразу взяла хлопця за руку.

— Красиво, правда? — запитала дівчина.

— Та-да, — коротко відповів Ромка, озираючись.

Єгор раптом пирхнув від сміху. Та так пирхнув, що це повністю підходило його прізвищу — Левченко.

— Стоп... Ром, я так зрозумів, ти мене не послухав? І піджак у таку спеку ховає пістолет, вірно?

Рома підійшов до кращого друга і поклав руку йому на плече.

— Ти дійсно хочеш вказувати озброєному пацану? — жартома посміхнувся він.

Усі майже одночасно повернули голови до Романа. Той так мовчки і стояв біля друга.

— Ром, ну правда. Навіщо тобі пістолет? — сказала русява дівчина позаду.

— Це ж тобі не іграшка, — додав Діма.

Всі любили свого друга, але той факт, що він постійно, як курка з яйцем, носиться із цим пістолетом, починав дратувати навіть найбільш лояльних до зброї.

— Та відчепіться уже.

— Та що? — відповів Єгор. — Мені ось цікаво, скажи чесно... Ти навіть у душ із ним ходиш?

— Ні.

— Шкода. Було б доречно.

Роман ніяк не відреагував. За останні кілька років він настільки звик до цих жартів, що перестав звертати на них увагу.

Лише Віка вирішила допомогти.

— Та досить вам! Краще пішли оглядати ці хороми!

Хлопці усміхнулися, розуміючи, що Ромку вони вже не перероблять.

— Та все нормально. Віка права, ходімо. А то моє пиво саме себе не вип’є, — сказав Діма та перший пішов до дверей.