ЧАСТИНА III. ЗАБУТТЯ ТА ПАМ'ЯТЬ

11. Спогади, що повертаються

Там, під землею, залишалася неспокійна душа. Її крик досі лунають у стінах, у темних коридорах, у нічних кроках, що будили всіх, хто жив тут після Авернів. Саме вона покликала їх — усіх наступних власників, які зникли безслідно...
 

Еліас стояв біля вікна, спостерігаючи, як сутінки опускаються на сад. Дощ повільно стікав по склу, і йому здавалося, що краплі утворюють химерні візерунки — ті самі, що він бачив на старих малюнках будинку.

Спогади почали повертатися — фрагментарні, розмиті, але болісно знайомі. Він побачив себе поруч із нею — поруч з Елеонорою. Її сміх, дотик її пальців, її шепіт про те, що «деякі речі неможливо запам'ятати». Але щоразу, коли він намагався зрозуміти більше, його розум знову порожнів.

Тепер він почав розуміти: можливо, це був не просто наслідок кохання. Можливо, саме цей будинок змусив його забути — як і тих, хто жив тут до нього. Бо пам'ять — єдине, що може відкрити правду, яку хтось колись хотів поховати разом з тією дитиною...

Еліас підняв один з аркушів паперу, що лежали на столі. На ньому був малюнок озера, а внизу — тремтячий напис, ймовірно, написаний Елеонорою:

— Пам'ять повертається лише до тих, хто не боїться почути правду.

Він відчув, як щось клацнуло в його голові — ніби механізм, який довго застряг на місці, нарешті зрушив з місця. Перед очима промайнули образи: кімната в особняку, обличчя, що зникли, його власна рука, що тримала той самий щоденник, але інший, старіший.

Пам'ять поверталася, але разом з нею прийшло й щось інше.

Світло лампи замерехтіло, коли Еліас відчув знайомий аромат жасмину.

Він підвів погляд — вона стояла біля вікна. Та сама постать, з якою перепліталися його сни, спогади та реальність.

— Елеонора. Ти повернулася, — прошепотів він, чи я просто божеволію?

— Коли я дивлюся на тебе, — сказав він, — мені здається, що я вже бачив тебе раніше. У снах, або, можливо, в житті, яке не моє.

Елеонора опустила погляд.

— Бо ти схожий на нього, — прошепотіла вона

— Як Томас. — Вона торкнулася його щоки, її пальці холодно ковзнули по шкірі. — Ти навіть схожий на нього. І посміхаєшся так само, перш ніж сказати якусь дурницю.

— Але я не він, — тихо сказав Еліас.

Вона повернулася до нього, її погляд був м’яким, але сповненим болю.

— Ти завжди це питаєш, — сказала вона, злегка посміхаючись.

— І щоразу я не знаю, як відповісти.

Вона зробила крок назад, ніби боячись власних слів.

— Я торкнулася чогось, чого не повинна була торкатися. Коли Томас помер, я шукала спосіб повернути його… Але замість цього я знайшла щось інше — силу, яка шепотіла мені, що все можна змінити, якщо я заплачу високу ціну...

— І що ти зробила?

Елеонора підвела погляд — у її очах тепер не було жалю, лише тінь давнього страху.

— Я вимовила слова, які не слід було говорити живим. І тоді мені відкрилося прокляття: кожен, хто заговорить зі мною, кожен, хто відчує до мене щось більше, ніж страх, побачить правду. А правда — це біль.

Вона підійшла ближче. Її подих торкнувся його губ.

— Все гаразд, — прошепотіла вона. — Бо тепер ти бачиш те, чого не повинен був бачити.

Він відчув, як у його голові промайнули незнайомі образи:

руки, складені в молитві; крик під дощем; тінь чоловіка, який падає на коліна перед нею.

Його серце забилося швидше, світ закрутився навколо нього.

— Спогади, Еліасе... незнайомі спогади, які відкрилися тобі...

Вона відступила назад, ніби боячись власної присутності, але Еліас раптом сказав:

«Зачекай».

Його рука тремтячим рухом торкнулася її плеча — шкіра була холодною, але від його дотику крізь неї пробігла іскра, ніби життя на мить повернулося до того, що давно минуло.

— Я не можу тебе покинути, — прошепотів він.

— Не після всього, що я дізнався.

Елеонора подивилася на нього так, ніби він був тим, кого вона давно чекала, але боялася побачити
 

— Ти не розумієш, — ледве встигла вона сказати.

— І нехай буде так...

Він нахилився ближче. Елеонора не відсторонилася.

Її пальці торкнулися його обличчя, ковзнули до шиї, і мить розтягнулася у вічність.

Він відчув холод її долонь і тепло, що з'явилося десь у його грудях — дивне поєднання, яке розривало його між страхом і бажанням.

На якусь мить здалося, ніби світ замовк в очікуванні: будинок, вітер, навіть час.

Вони стояли там, огорнуті тишею, доки навколо них знову не з'явилося мерехтливе світло — і разом з ним Елеонора розтанула, як дим у ранковому повітрі.

Еліас залишився сам.

Лише відчуття її пальців на шкірі нагадало йому, що все це було насправді...

Коли Елеонора зникла, повітря навколо нього стало тихим, але не спокійним.

Еліас довго стояв, вдивляючись у темряву, де ще мить тому була її постать.

Щось у ньому змінилося — не зовні, а десь глибше, в тому місці, де зберігаються спогади, навіть ті, що не є твоїми власними...

Він сів за стіл, але не міг знайти спокою. У його свідомості почали миготіти образи, фрагменти сцен, які не належали до його життя:

погляд чоловіка, який малював лінії на великому аркуші паперу; руки жінки, яка тримала немовля; відлуння дитячого сміху біля води...

Еліас схопився за голову. Його власна пам'ять почала розмиватися, як стара фотографія, на якій з'являється інше обличчя.

— Томасе... — прошепотів він, не розуміючи, чому вимовив це ім'я.

Йому здалося, що особняк відгукнувся. Щось тихо зашелестіло в стінах, ніби хтось йшов коридором.

Він пішов на звук.

На підлозі в бібліотеці лежав старий альбом. Він не пам'ятав, щоб бачив його раніше. Він обережно його розгорнув.

На сторінках були малюнки, обличчя, ескізи, дати. Але серед них були речі, яких там не мало бути: уривки з його власних нотаток, фрази, які він написав кілька днів тому.