.

Я знайшов його випадково, натрапив просто мандруючи містом.
Він стоїть самотньо, десь на околиці міста. Раніше пишний та помпезний, а зараз — занедбаний. Покинутий. Забутий.
Колись він був першою спорудою цього нового міста. Зараз уже витіснений за межі мегаполісу. Затишні вогні дому давно не горять. Камін не палахкотить вогнем.
Він потопає в зелені саду. Газон уже давно перетворився на високий килим, яким ніхто не ходить. Старі дерева приховують і захищають його. Своїми гілками взяли в обійми. Огорнули. Заховали.
Десь там, у далині, відблискує озеро — його вірний друг та побратим. Свідок усіх успіхів та поразок.

Та він стоїть. І неважливо, що дах тече, а стіни вже трохи горбляться — він же не молодий. Фарба потріскалась на палючому сонці, стіни обшарпані. Де-не-де вже почала кришитися цегла. А коридорами гуляє вітер, бо цілих шибок, мабуть, не лишилось.
Двері тихенько поскрипують, ніби запрошують до себе в гості. Відкривають усе нутро. Оголюють душу. Ключі загублені вже давно.
То не вікна — то його очі, якими він споглядає на світ. І він споглядає, як змінювалась картинка, як пролітали роки, родини. Ретроспектива день за днем — через призму тріщин розбитого скла.

Старовинна драбина манить і кличе на другий поверх. Кожен крок нею, кожна сходинка — то новий скрип, звук болю і тяжкості. Скільки ніг тут пройшло, тупотіло, скакало… вгору і вниз, щодня, щогодини. Перила ледь тримаються, але вони ще дихають благородністю та аристократизмом.
Кожна кімната — то певний проміжок часу, довжиною в ціле життя. Вони всі відкриті, виставлені на показ. Їм уже не сила ховати таємниці.

Ось дитяча, де колись гомоніли діти. Обдерті панелі, помальовані чудернацькими тваринами. Підлога встелена іграшками — скільки ж їх назбиралось за це життя. Він ще чує дитячі голоси, такі гомінкі, такі живі. Скількох забав він знає. В скількох брав участь сам. Тут так і пахне печивом і теплим молоком.

А це — велика спальня, що приховує таємниці. Всю ніжність світу та палкість почуттів. Драми, зради, ревнощі, образи. Ніжні поцілунки і бурхливі ночі. Пробачення і прощання. Одіж, що так і залишилася розкиданою. Черевички недбало кинуті в кутку. І простирадла — німі свідки.

Є тут ще одна кімната — царина книг, мудрості та прекрасного. Дубові стелажі з припиленими книгами, які вже давно ніхто не читає. Скільки їх тут — тисячі. І в кожній — чиєсь життя, бува, і не одне. Жодна людина не здатна прочитати їх усі за своє життя. А він знає їх усі. Все тут просякнуте історіями та запахом старих сторінок і шкіряних обкладинок. І ледь вловима музика, що лунає від старого фортепіано. Етюди плавно лягають на клавіші, хоч їх уже ніхто не грає. Повітря пронизане спогадами про теплі зустрічі довгими вечорами.
Розгорнутий томик роману так і залишився біля остиглого чаю. А в каміні — давно лиш одні вуглики. Догорілий затишок.

Там, під сходами, схована і запечатана кімната, за сімома замками. Маленька таємна комірчина, де захований страшний секрет. За ці двері краще не заходити. Тут ховається страх і відчай. Весь біль і смуток. Уся тривога. Навіть горище і підвал не такі моторошні, як ця кімната. Вона лякає однією своєю присутністю.

На горищі віють вітри, проносяться поміж коробок, у яких складено чиєсь життя. Відсортовано і збережено. Але більше воно нікому не потрібне. Для когось це — пам’ять про минулі події, для когось — просто мотлох. Залишений тут, забутий. Різдвяні іграшки та прикраси. Старий дитячий одяг. Якісь альбоми з фотокартками. Минуле, яке вже не повернеться. Про нього забули — і вже не повернуться навіть провідати на свята.

Ніхто не любить спускатись до підвалу. Там страшно і моторошно. А ще — підвал це місце, де ховаються й намагаються перечекати негоди. Але від цього він не стає привітнішим. Навпаки — іти в підвал, значить: небезпека поруч, і ніхто не дасть гарантій. Підвал — це ілюзія безпеки, місце сховку, не більше. Усі б воліли, щоб його не було, бо, може, тоді й не потрібно було б ховатись.

Та є в будинку і найприємніше місце — його серце, його душа. Це, звісно, кухня. З усіма її ароматами та смаками. Хоч уже давно нікого немає, та запах випічки назавжди вкарбувався в стіни. Вони пахнуть, ніби щойно тут готували королівський обід із найвишуканішими стравами. Все кипіло, шкварчало, смажилось і пеклось. Щойно — кілька хвилин тому. Стіни пам’ятають усе це — кожну дрібничку, кожну приправу. Смак і післясмак.

Але навколо вже давно тиша. Ні, не вакуум, а саме тиша. Бо цвіркуни все ще цвірінькають. Легкий бриз гойдає хвилі на озері. Листя шарудить, торкаючись вітками старих вікон. І безліч ароматів квітів — дикорослих, що заполонили все. Трави — соковитої та свіжої, й одночасно пожухлої. Вогкого моху на сходинках перед будинком. Метелики пурхають своїми крилами, розсікаючи важке повітря. Гомін навколо — а всередині нього тиша. Він старий і живе лише спогадами. Минулим.

Він — одинокий спостерігач. Він не образить, не зашкодить. Він спостерігає. І, може, чекає. Прийме кожен новий виклик — чи то перебудову, чи нових власників, які переставлятимуть меблі. Щось лагодитимуть чи руйнуватимуть. Бо стріху можна пофарбувати, вікна замінити, навести лад у саду. Лишень не повне забуття. Бо він тут. І він живий. Потріпаний, майже зруйнований. Але ще живий.

Я знайшов його і вже не зміг покинути, бо він був так схожий на мене. Спустошений і травмований життям. З виставленими на показ ранами, які вже ніхто не зцілить.

Ми з цим будинком добре пасували один одному. Лишилось тільки одне питання: хто здасться першим і піде в остаточне забуття.